ГЛАВА 16 НЕПЕРЕДБАЧУВАНЕ

На початку березня спіймали Мері. Частину вкрадених грошей повернули. Мав відбутися суд, тому вітчим став серйозним і часто затримувався по справам. 

Ванька вирішив звозити Юльку до своїх родичів – познайомити. Юльчина мамка була у захваті від Ваньки, але переїздити  доньці до нареченого  не дозволяла, а слово мами – закон, тому питання весілля замаячило серйозно.

—    Ой, Кать, а Ванька мене заміж кличе, - прямо з порогу ледве не танула від щастя Юлька.

—    Давно пора. Це він якось пристойно так загальмував.

—    Пропонує жити у селі, - кожна нова новина крутіша за попередню.

—    Ти і село – речі несумісні, – констатую усім відомий факт.  Юлька – дитя міста, звикла до комфорту і теплого полу. Відро замість туалету уведе її у анабіоз.

—    А чому це? Раптом сподобається?

—    Ото з’їздиш, побачиш і тоді поговоримо. Ага? Ти в курсі, що Ванька з багатодітної родини? Їх там багацько.

—    Так, він розповідав. Цікаво, напевно. Я завжди хотіла, щоб у мене сестричка чи братик був. Але мама з татом розлучилися – і все, мрія лишилася мрією. Тобі більше пощастило: брат готовий та ще й Єва.

—    Єва – так, то щедрий подарунок від мами, вітчима і Бога, а от на рахунок брата… сумнівне щастя, я тобі скажу.  Багацько, Юля, то їх більше десяти.  І Соня ще той подаруночок мамі Ваньчиній під фінал.

—    Не відмовляй мене, я все вирішила. Коли ми тобі принца шукати будемо? – цікавилася щаслива Юлька. – А то мені незручно, я щаслива, а ти – ні. 

—    Ти щаслива і я щаслива, Юль. Мені принц не потрібен. Хочу зустріти нормального, який би мене не вибішував.

—    І що, в твоєму медичному такого немає? Ніхто не знайомився? Зазвичай, закохуються у тих, які весь час на виду. 

—    Пробували знайомитися, але все не ті. Двох послала по грибочки у найближчий ліс, інші тепер не рипаються. Бабуля казала, що у нашому роду жінки однолюбки. Ото віриш – дивлюся, а ніхто не подобається. Взагалі. Я не поспішаю, буду чекати. Мені поки що ніхто не потрібен.

—    Впевнена, що ніхто? Не подобається? – питала Юлька підозріло так, начебто в душу дивилася і все знала. Мені здавалося, що знала, які пристрасті киплять  у нашій родині. Моя мама вважала, що я на дух не переношу  Стаса, вітчим  майже щовечора читав лекції своєму синочку, як той має поводити себе зі мною, щоб я не шкварчала. А я… Мені здавалося, що я божеволію. Щоб якось приховати  почуття, які зароджувалися ( нічорта з цим не могла вдіяти), я прагнула  якомога болючіше укусити названого братика, чи то перетворити усе на гумор, іронію або навіть на сарказм. Нізащо у світі я не хотіла називати це почуття коханням. Хіба можна закохатися  у такого, як Стас? Так, він вродливий і веселий, але … невиправний бабій. І це дико дратувало.

Я думала, що історія з Мері якось  охолодить його пил, примусить порозумнішати, стати більш розбірливим. Яке там! Неймовірно струнка супермодель Адель (справжнє ім’я – Таня) вішалася йому на шию вже за місяць після інциденту з крадіжкою. Будь-яка дівчина  в присутності такої красуні, як Адель, почувалася б дещо неповноцінною особиною жіночої статі. Я не була винятком. Ставала біля дзеркала й критично оцінювала свої неідеальні форми. Зводити себе дурними дієтами – це фігушки! Я вирішила обрати шлях спорту і тренувань. Для здоров’я корисніше, хоча й довше чекати ефекту. До ранкових пробіжок приєднала їзду на велосипеді, стрибки із скакалкою і хулахуп. 

—    В космос готуєшся, Катька? – спитав Стас, коли я зупинила гойдалку, розкрутившись на ній перед цим до повних обертів на всі 360 градусів так, що у місцевих дітей подих перехопило від дикого шоу. Футбол стільки вражених зівак не збирав.

—    А тобі чого? – помітивши біля під’їзду Адель, що сумувала від тривалого очікування на Стаса, який незрозуміло навіщо вирішив підійти до мене, майже позеленіла я.

—    Ще уб’єшся, чого доброго, хвилююсь, - пояснив Стас  і перевів погляд на мою мокру від поту футболку. – Ходім додому, спортсменка, чемпіонка, комсомолка. Усі рекорди уже побила, годі людей туманити. 

—    Нікого я не туманю. У тебе були якісь справи, йди, - вказала рукою в бік  Адель, що реально зачекалася.

—    Ти зараз злізеш із гойдалки, мелюзга почне повторювати твої кульбіти. Минулого разу, коли ти стрибала на  скакалці, як заєць на вічній батарейці, через день весь двір заполонили діти із скакалками. Ходім, таємний  неформальний лідер  дітвори, - от не хотів Стасік, щоб я була струнка.

—    Я пізніше, - відповіла й побігла на велике коло навколо стадіону, хоча й відчувала шалену втому. А діти реально полізли на гойдалку. Дурний приклад – заразний.
Такі страшні  знущання над своїм тілом дали результат:  моє власне віддзеркалення мене почало цілком влаштовувати, оскільки нічого зайвого не бачила. Легкість у рухах додала граційності. Повернулася самоповага. Але в ліжку у Стасіка  була вже менеджер  рекламної агенції Жослін. Усі його подружки мали  цікаві імена, я б сказала екзотичні: Ельвіра, Елеонора, Глорія, Даніела. Але всі вони зникали так само  швидко, як і з’являлися. І жодну Стас  потім не згадував, принаймні, у розмовах. Тому я почала  не заздрити їм, а жаліти.
 Якось повернувшись увечері з інституту після важкої практики, де довелося бути присутній на  тригодинній операції, я впала у крісло у залі й увімкнула телевізор. Хотілося подивитися черговий наївний сопливий серіал з купкою проблемних персонажів, щоб про свої проблеми забути хоча б на пів годинки, поки тривала серія. В цей час двері балкону відчинилися й німфа-фея Лілія у газовій білій сукні пропливла по діагоналі зали у бік Стасікової кімнати. На ходу вона зміряла мене оцінюючим поглядом кішки-хижачки, кинула недбале «Привіт!» і зникла. Мені навіть не потрібно було пояснювати, хто вона й що робить тут. І нехай вона просто палила на балконі, і нехай вона точно-преточно не їсть тортиків, але я  реально позаздрила  цій дівулі. Навіть якби я перетворилася на живий скелет, нізащо мені не  навчитися  так ходити. Усі ці дівчата, яких Стас без розбору тіг додому, були шикарними, але тимчасовими. Я почула гучну музику з кімнати «братика» - усамітнилися.
Вирішила знайти щось їстівне  на кухні, але нічого за моїм смаком не знайшлося, тому довелося чистити картоплю – люблю смажену, аж до золотавого кольору, порізану маленькими кубиками. Вже шкварчала сковорідка від нагрітої соняшникової олії, коли гострий біль у районі шлунка пронизав тіло так, що я ледве встояла на ногах і  дісталася до стільчика. Так скрутило – ані розвернутися, ані слова вимовити. Дико блідо-зеленою, скрюченою мене й знайшов Стас на кухні. Видно, на запах горілої олії чи то вже сковорідки прийшов.