ГЛАВА 14 Парі

Мама готувала грандіозну вечерю з нагоди Нового року. До вітчима приїхав  його гарний друг з Грузії й привіз  величезні жовті ароматні дині. Ті дині поклали на підвіконні у залі, ми  ходили біля них, як кіт біля сала, й не могли  нанюхатися – аромат по хаті розповзався невимовний. Вітчим із Стасом показували гостю  Київ, а Мері викликалася допомагати мамі по кухні. Стас і її запрошував прогулятися столицею, але баришня відмовилася. Хоча, з такими нігтями, як у Мері, їй кухня була начисто протипоказана.  Але я ж вихована, вголос цього не сказала, просто глянула на її нігтяри так, що Мері й сама зрозуміла, не дурна, хоча майстерно вдавала  дурненьку. Я  читала, що багато жінок так себе поводять, щоб подобатися чоловікам. А собі? Хіба собі не треба подобатися? Так і звикають потім бути дурненькими. Безповоротно вживаються в роль. Чи то роль вживається в них? Як вийде.
Моє завдання полягало в організації культурної програми Єви. Вітчим вручив запрошення на ялинку, і ми з Євою та Ванькою  поїхали на Хрещатик дивитися на ялинку і заразом показати  Єві ляльковий спектакль «Дванадцять місяців», що ставили для дітвори в театрі імені Івана Франка.
 На Хрещатику було людно. Ми не зразу зрозуміли з Ванькою, що бурмоче собі під носа Єва. Виявляється, вона рахувала Дідів Морозів. Рахувати правильно Єва ще не вміла, тому у неї цифри були, які придумає: лаз, два, тлі, п’ять, сєснадцять, сто…  Перевдягнених у білобородих старців з мішечками в руках чи то за плечима тут було дуже багато. 

Ялинка Єву вразила. А ще більше її вразив піп, який стояв біля ялинки. Простеживши за поглядом своєї ненаглядної принцеси, я теж побачила батюшку. Нічого собі! Майже двохметровий  заввишки й  триметровий у обхваті, у довжелезній рясі, із природною сивою пухнастою бородою по груди та величезним хрестом на шиї, він видавався просто нереальним тут, серед святкового хрещатицького гамору. Не дивно, що, роззявивши рота, Єва уважно розглядала досі небачене диво дивне. Діти завжди просто ставляться до речей, які дорослі ускладнюють. От я приховувала свій інтерес до священника біля ялинки, а Єва була безпосередньою, тому спочатку дивилася, а потім навіть підійшла до батюшки, потрогала його рясу, обійшла попа й почухала собі лоба.  Коли Єва чухає лоба – ознака того, що перебуває у глибокому роздумі. Треба віддати належне батюшці, він дивився на всі дії дитини з олімпійським спокоєм. Далі Єва прийшла до мене і задала таке питання:

—    Кать, а чьо дєд малоз у цьолнаму? Снігулка помелла?
Сміялася я, сміявся Ванька, і батюшка почув, тому не втримався, посміхнувся. А Єва доканувала далі:

—    Цьо смієтесь? Тлагедія! 

І тут вже «дивний Дід Мороз» не витримав, вирішив пояснити дитині, чому він у чорному і хто він взагалі такий. Наостанок простяг Єві шоколадку і благословив. Від шоколадки Єва ввічливо відмовилася, тому мені довелося купувати їй дві. Єва довго не могла зрозуміти: вважати попа особливим Дідом Морозом чи взагалі не прираховувати його до цього товариства? Вирішила, що зайвий Дід Мороз не завадить
.
—    І навіщо ти їх рахуєш, тих Дідів Морозів? – не розуміла я.

—    Зеланіє мозьна зягадать. Заразь налахую багата  і зягадаю.

—    А не вистачить тобі бажань на сьогодні? На ялинці побували, виставу переглянули, ось торбочку з цукерками отримала? – теліпала я серйозним мішечком цукерок, що видали у театрі.

—    Нє-а. Зеланія тлєба зягадивать багато! – отакої, устами  немовляти говорить Бог!

—    Ну і яке в тебе бажання? – проявила я цікавість. – морозиво не куплю, зима, холодно. З солодощами перебор, злипнеться.

—    Нізя гаваліть, – нагадала Єва правило загадування будь-якого бажання.

—    Якщо тихенько і на вушко, то можна, – склала я на ходу придумане правило. Єва моментально розкрила свою таємницю: «Щоб Мері зникла».

—    Радість моя, я теж зараз почну рахувати Дідів Морозів. Скільки треба? – зраділа я, що у мене з’явився однодумець. 

—    І чого ви на дівчину з’їлися? – не розумів Ванька. – Нормальна.

—    Ото на що споримо, що не нормальна? – затіяла я гру.

—    На що? – погодився Ванька.

—    Ти запросиш на побачення Юльку, – випалила я і втупилася на Ваньку. Вираз його обличчя – сфінкс у глибокому багатовіковому шоці.

—    А якщо усе буде гладенько, ти мені три контрольні напишеш. Я в цих психологіях, філософіях і політологіях заплутався. Рідкісна бредятина, – наші  долоні ударилися одна об одну, що означало – парі укладено.
Коли ми повернулися після спектаклю додому, усі сиділи  в залі й дивилися кінокомедію «Поліцейська академія». А  потім ще «Іронію долі» (бо то щорічний новорічний ритуал) переглянули раз десятий і почалося застілля. Я чекала дині, а Єва – шоколадний десерт.

—    Ну що, Катюх, ти вже лікар чи ще ні? –  вирішив зачепити мене  Стас.

—    Якщо ти  про сесію, то я її здала, – відповіла, але відчувала, що  мовний батл тільки розпочався.

—    До біса ту сесію. Трупи вже різала? – знайшов про що говорити за столом, – зазвичай після цього драпають з медінституту далі, ніж бачать. Як укушені.

—    Трупи не кусаються. Але якщо ти  хочеш мені апетит споганити, не вийде. А от про усіх інших за столом – не впевнена, – вітчим вже недобре глянув на синочка, синочок перехопив той погляд і замовчав. Дядько Вано дипломатично перемикнув  увагу Стаса на себе:

—    Стас, розкажи мені, що цікавого довелося  побачити за  кордоном? 
І доки Стас живописав красоти Берліна, я могла відпочити від його словесних шпичаків, але очима він на мені, якби можна було, дірку протер би. 

Виступ президента  ніхто не слухав, але бажання під бій курантів  загадали усі. Новий  1993 рік настав. І я наїлася дині, а Єва – десерту.  Ми прихопили мовчазного Ваньку й пішли грати у комп’ютерну іграшку. В новорічну ніч  можна було  усе, а головне – довго не вкладатися спати. Особливо це подобалося Єві. Десь о другій ночі Єва почала позіхати і вимагати цікаву казку.