ГЛАВА 13 ПОВЕРНЕННЯ СТАСА

Пів року я лише й чула від вітчима та мами про успіхи Стаса як  прекрасного хірурга. У листах та дзвінках він постійно згадував про моє існування і, якщо вірити вітчиму, передавав привіти. Я тихенько раділа його відсутності й насолоджувалася компанією маленької Єви. Не приховую, Єва мала статус моєї живої ляльки, але насправді я вирішила ліпити з неї особистість ще з пелюшок. Ніяких сюсюкань! Серйозно і відповідально.

—    Яка дівчинка хальосінька! – починала знайому пісню чергова бабця, побачивши Єву, що гордо чесала на дитячий майданчик при параді: пишні бантики, гарненьке випрасуване платтячко, білі носочки під червоні чи то білі сандалики. Як для червоної доріжки Каннського фестивалю. Бо смак треба прищеплювати теж з самого малюсінького, інакше не прищепиться. І ото як тільки  таке сю-сю, так я зразу зупиняла:

—    Доброго дня! Проблеми з дикцією? 

Обличчя бабці зазвичай трохи перекошувалося і вона починала дивитися на мене, як на ворога народу. Зате Єва була захищена, а це для мене було головне.

Мене вчила бабуля нічого не брати у незнайомих, що б не пропонували. Єву я також просила не  реагувати на цукерки, пряники та  інші смаколики. У нас була угода – я даю таке саме, але  більше. Їй пропонують шоколадку – я видаю дві.  Не обійшлося без казусів. Старенький чоловік Микола Петрович (дуже гарна людина) у нашому дворі був відомим  ласуном. В день отримання пенсії чи наступного дня він урочисто йшов до магазину і купував … козинаки. Хто не знає, то  соняшникове насіння лузане у карамелі. У діда й зубів тих – один-два і нема, але він любив саме ці ласощі. Як і чим гриз – не зрозуміло. Так ото купив він тих козинак і йшов додому. Дорогою зустрів Єву, що вибігла з дитячого майданчика за м’ячиком.  Я сиділа на лавці й читала анатомію, періодично поглядаючи, чим зайнята Єва у пісочниці. Побачила я вже той момент, коли Єва відмовилася від запропонованого Миколою Петровичем чогось. Що саме пропонувалося, я не роздивилася. 

—    Що треба купити? – по виразу обличчя Єви я зрозуміла, що їй сподобалося те, що не можна було брати з рук старенького. 

—    Козюлькі, - сумно протягла Єва.

—    Та ну ладно,  – ніколи б не повірила, що старенький пропонував Єві козюльки. Тоді про пристрасть пенсіонера до козинаків я ще не знала. – Ти впевнена? – перепитала я Єву.

—    Дід казяв казюлькі сьмацьні, – запевняла Єва.

—    Щодо смачних, то без сумнівів, мала, – довелося затягти Єву в магазин, щоб вона глянула на вітрину і показала предмет бажання.  Смішніше було, коли вдома мама спитала її, чим Єва забруднилася таким липким, і та цілком серйозно відповіла:

—    Казюлькі. Сьмацьно! Єва кусяла і Катя кусяла.

—    Не доїдаєте ви, дівчата, чи що? – підозріло поглянула на нас мама. Довелося пояснити. І не лише мамі, тому що козинаків ми купили чимало. Коли вітчим повернувся з роботи, Єва вирішила порадувати тата, пригостити смачним:

—    Па, хоць казюлькі? 

—    Давай! – погодився вітчим і пішов читати лекцію мамі, що в організмі меншої доці чогось там не вистачає, тому що цей організм  потребує екзотичної їжі.

Єву можна було вважати комфортною дитиною. Принаймні, ми з нею могли домовитися. Вона швидко зрозуміла, що коли мені щось треба вчити, їй краще тихенько погратися  іграшками у куточку. Єва виштовхувала усіх з кімнати або ходила по хаті й попереджала:

—    Катя ульокі. Буде вляч, – що означало «Катя вчить уроки, бо їй треба стати лікарем».

А ще мене виручала зручна річ – відеомагнітофон.  Касета з мультфільмом – і Єви  не видно й не чутно десь пів годинки. На більше її не вистачало. 
 Коли всі уже почали говорити про приїзд перед Новим роком Стаса, Єва теж принесла фотку братика й урочисто вручила її мені. 

—    Колі плііде? 

—    Скоро. А тобі він навіщо? – не могла збагнути інтерес Єви, хоча розуміла, що має бути.

—    Хоцю кукілку! – он воно що. Видно, вітчим сказав, що Стас привезе подарунки.

—    А у тебе їх мало, ага? – показувала я на куток кімнати, де вздовж плінтуса сиділи в ряд різні за розміром і кольором волосся ляльки. Була навіть зростом, як Єва. Її ми використовували як манекен, на який вішали одяг самої Єви.

—    Сцє хоцю! – пояснювала позицію мала.

—    Ага, а пігулок від жадібності, якомога більше не хочеш? – критикувала я Євину поведінку, розуміючи, що злюсь не на неї, а на Стаса, який ще не приїхав, але з яким доведеться ділити  увагу малої. А ще я злилася на себе, тому що останнім часом надто багато думала про нього. А думала, тому що Юлька постійно зі своїми пророцтвами ідіотськими.

Того дня ми з мамою рядили ялинку в залі. Я нарядилася раніше від ялинки й не гірше, немов на виставку: нафарбувалася і закрутила волосся у великі локони, усю ніч проспавши для цього на бігуді. Навіть собі я боялася зізнатися, що все це робила для Стаса.

І ось він гарний, зараза, як кіноактор, з посмішкою людини, що стала за мить мільйонером, з валізою на коліщатках в одній руці й сумкою спортивною в іншій руці, стояв на порозі. А поруч стояла…  німецька наречена Мері. Правда, не дуже вже та  Мері була німецькою — її родина лише десять років назад виїхала на постійне місце проживання до Німеччини, тоді ще НДР.

—    Знайомся, Мері, це мій тато, добра мачуха Лариса,  менша красуня-сестричка Катя і найменша сестричка Єва.

—    Класуня Єва! – поправила моя лялька.

—    Боже ж мій, як виросла, красуня не те слово. Богиня! – це стосувалося Єви, але дивився він чомусь на мене. І Мері теж витріщилася на мене, приліпившись своїм недобрим поглядом. Наші очі (її зелені котячі й мої чорні буравчики)  мовили набагато більше, аніж усе, що ми вимовили за перший день знайомства.

Стас бігав по квартирі, роздивляючись  мамину перестановку. Єва бігала за ним і вимагала подарунок. Треба було бачити очі Єви, коли замість очікуваної ляльки Стас витяг з великої сумки картонну коробку з іграшковою залізницею у розібраному вигляді.