ГЛАВА 12 ЦЕ СТРАШНЕ СЛОВО "КОМП'ЮТЕР"

Як тільки я розібралася з фізкультурою ( ні, другим Маклом Джорданом не стала, але залік здала), староста оголосила новий квест – у першому семестрі треба здати ЧОТИРИ реферати, ШІСТЬ контрольних і ОДНУ курсову на ТРИДЦЯТЬ сторінок А чотири. І все це потрібно було оформити належним чином у ДРУКОВАНОМУ вигляді! А в медучилищі можна було від руки писати…

-    Друкувати на друкарській машинці? – перепитала я старосту Таньку. Та покрутила  пальцем біля скроні, обізвала «селом» (куди ж нам до модної з ніг до вух із гарними сережками Тані) і, нарешті, видала необхідну інформацію:

-    У тата на водія-охоронця гроші знайшлися, а на комп’ютера зажав? Іди в інтернет-клуб і там друкуй. Якщо після анатомічки час лишиться.

Як же, після анатомічки не лише часу, бажання щось робити не лишалося. Ой, права була Юлька, коли не хотіла далі вчитися. У неї чуйка ого-го, те, що треба.

Зараз розповім у чому прикол для непосвячених, а їх, видно, чимало. На першому курсі медичного найголовніший предмет ( після фізкультури, звичайно) – анатомія людини. В принципі – правильно. Лікар кого лікує? Людину! Тому має знати про об’єкт лікування усе, як зовнішньо, так і внутрішньо.

Спочатку вчили кістки. Думали у-у-у-у. Приходили у анатомічку, здавали студентські квитки під заклад і отримували скелети й череп. Ні, ну  найдурніші телепні намагалися вчитися за анатомічними атласами. Дурненькі, оскільки  реальний череп від намальованого трохи  відрізняється. А знати ж треба усі  горбики, піднесення, отвори, канали. До речі, знати  не тільки, як це звучить українською, але й латинською. Латинь – мертва мова, але медики вчать. І паралельно псують почерки. Хто ж знав, що кістки – то відверті романтичні  квіточки? У жовтні почали  вивчати суглоби і зв’язки. Пішли ягідки, по ходу – не їстівні. Походи до анатомічки стали більш цікавими. Із спецефектами. Результат – у нашій групі з двадцяти трьох студентів  лишилося вісімнадцять. П’ятеро не витримали. Я теж спочатку думала, що не впораюся з цим. Тринадцятого жовтня (то все число таке гидке, думаю) я так і не змогла повечеряти, нічого не лізло. Перед очима був труп без шкіри з прикритою білою тканиною головою. Нам пояснили, що відсутність шкіри необхідно, щоб було видно м’язи та органи. Видали медичні рукавички і  наказали копирсатися у  формаліні - рідина така,  спочатку  смердить, а потім звикаєш. І ми пофекали, пофукали, але у бачку кінцівки виловили і щось там визначили. Знати б ще що ми там визначили?

Представницького вигляду професор анатомії Анатолій Карпович гордо мовив:
-    Студенти, вам пощастило! Ви можете бачити зразок гидкого ставлення людини до свого організму.

Ще б чого, чорні легені заповзятого курця і дуже збільшена печінка явного алкоголіка. І не дивно, що труп. Ніхто не питав, де взяли такого цінного експоната. Але після такого одногрупник  Пашка кинув палити ( до цього два роки кидав), а Вітьку так закодували, навіть пива ні-ні. Ото профілактика здорового способу життя! Я думала, що  не зможу вже  ніколи їсти. Мама увечері була в шоці:

-    Твої улюблені котлетки. Не хочеш? Нудить? Ти, часом, не того? – але коли побачила мій погляд, зрозуміла, що точно «не того».

Зате на ранок мій зголоднілий організм прийняв позицію «а начхати!», і я змогла наїстися котлет, щоб двинути  далі осягати ази дивовижної будови людського тіла. Треба було потрапити до анатомічки, щоб замислитися про те, як усе дивовижно продумано і взаємопов’язано у нашому тілі. Правду кажуть, усі проблеми у голові. Як тільки я налаштувала своє сприйняття на режим «труп-манекен», мені навіть цікаво стало, а що там і де воно є?
 Але повернемося до баранів, точніше, до комп’ютера. Вперше я побачила це диво  сучасної техніки в школі в кабінеті інформатики. Ця хитромудра штукенція була в єдиному екземплярі на всю школу, тому дітям його чіпати  не дозволяли – лише вчитель інформатики  розповідав і показував щось, та й то у старших класах. Я не заглиблювалася, вважаючи, що до такого професорського рівня мені  тягтися ні до чого. Простіше існуєш – довше існуєш. Якось обійдуся без того комп’ютера.  У медучилищі була викладачка постпенсійного віку, у якої було хобі – техніка. Вона розповідала про комп’ютер, якого подарував їй син, захоплювалася його можливостями і все  талдичила:

-    Дівчатка, це майбутнє, від нього не втечеш. Вчіться володіти сучасними технологіями, якщо не ви їх, то вони вас точно доженуть. 

Ото вони й наздогнали ті технології, і влупили по дурній недалекоглядній макітрі. Тепер вже ніяк не можна було відкрутитися.

Варто було мені лише заїкнутися вдома про комп’ютера, як вітчим зв’язався  із своїм гарним другом, і той привіз цей дивний агрегат, якому відвели цілий куток кімнати. Разом з комп’ютером з’явився також принтер. Лишалося знайти гарного вчителя, тому що Юлька в цьому була ні бум-бум, як і я, а Ванька міг лише вмикати, вимикати і в якусь іграшку «Маріо» грати, бо в армії розважалися. Я подзвонила Максу.

-    Катюх, часу реально немає. Швидко можу увечері заскочити, пояснити. Вирішив почати бізнес.

-    Який? Знову чимось торгувати на базарі?  – чого лише Макс не робив: і валюту міняв, і  в’язані шкарпетки скуповував у якоїсь рукодільниці з села, на базарі в Києві продавав як національний ексклюзив,  і в Польщу їздив з якимись ліхтариками,  і в Туреччину за светрами. Один із светрів я теж носила – презент. Хімія рідкісна, після першого прання розтягся і в нього могли дві вагітні влізти. А надпис «Boys» посередині якісно був вишитий – завдяки йому светр якраз і зберіг свою загальну форму кохточки.

-    Ні, тепер це елітний бутік для віп-дам, - загнув Макс і пообіцяв зазирнути в гості.

Зазирнув. Оглянув «залізо», примусив законспектувати  деякі моменти, навчив створювати, відкривати, знаходити (що дуже важливо!) файли й писати невеличкі тексти. Потім подарував брошурку «Комп для  чайників»,  ще якийсь пакетик і втік.  Думала в пакунку щось для комп’ютера, аксесуар, типу мишки чи килимка гламурного.  Розгорнула подарунок у пакетику і застигла від шоку – мереживний комплект прозорої рожевої білизни.