ГЛАВА 11 ВАНЬКА

-    Ма, ну мені вкрай необхідно  з’їздити. Це питання життя і смерті, - відпрошувалася я, немов п’ять років і йду гуляти в пісочницю, а не друга рятувати з халепи,про яку він не знає.

-    В такий смутний час я тебе одну не пущу. Поїдеш з Дмитром Павловичем у вихідні, - коли порівнювати маму й скелю, остання  не така вперта й категорична.

-    До вихідних може бути пізно, - подумала я вголос  і вже було зібралася таємно бігти рятувати Ваньку самотужки, але вночі наснилася бабуся. Вона була веселою, безтурботною, з пучечком якоїсь заворотно-приворотної травички, трусила на мене цим архаїчним гербарієм і пригощала апетитними пиріжками, яких зроду не пекла. Наполегливо радила поговорити з вітчимом.

-    Він допоможе! – запевняла вона. Зранку я проспала, коли  вітчим  поїхав на роботу, тому мамі сказала, що поперлася до Юльки, а сама прямо  до вітчима на фабрику. Він уважно вислухав усе, що я йому розповіла й задав лише одне питання:

-    Це не розіграш? Ти серйозно?

-    Серйозніше не буває. Клянуся! Євою! – це в моєму житті було найцінніше і вітчим знав.

-    Я до вечора щось придумаю, - пообіцяв Дмитро Павлович, але було видно, що він  не до кінця повірив усьому тому, що я нагородила.

Все ж придумав. Він перевів Ваньку до кінця його служби ( якихось три місяці) на стратегічний об’єкт ( шоколадну фабрику!)  в якості водія. Числився він на фабриці, але… Тепер у нас з Євою був особистий шофер, який вчився на підготовчих курсах для вступу до КІСІ, і знімав кімнату у Тимофіївни у її трикімнатних хоромах на першому поверсі.  Як вітчим домовлявся з військовим начальством, я не знаю, але Ваньці він сказав, що мені потрібен охоронець, оскільки в столиці небезпечно. Ванька спочатку боявся, що не впорається із завданням охорони. На охоронця він відверто не катив  за всіма параметрами, але  прекрасно підходив як улюблена  іграшка Єви. Ванька її балував і буквально дозволяв сидіти у себе на голові, пардон, на шиї, чим маленька пустунка користувалася на ура.

А ще я помітила, як Юльці сподобався Ванька, і чесно кажучи, була б рада їхнім стосункам, тим паче він був Орлом, а вона Черепаха, так усе класно по фен-шую і  бабусиною книжечкою складалося. Ото  тільки проблема полягала в тому, що Юлька лякала Ваньку. Сама винна, я  попереджала, щоб не демонструвала свої можливості так відверто. Ваньку лякала не тільки Юлька, але й саме місто з його шаленим життям і численним населенням. Тепер я розуміла, чому бабуся говорила, що Ванька втече з міста. А мені так комфортно було, коли він поруч, адже не просто охоронець, а друг дитинства, перевірений роками  і життям друг.
Так, інститут – це не училище, де все було якось по-домашньому просто і затишно.  В інституті студенти між собою конкуренти, а викладачі – демони. Деякі викладачі – дивні демони. І основна наука полягала не в опануванні складного ремесла лікаря, а  в тому, чи зможемо ми домовитися з тими демонами і здати сесію.

 Слухаючи поради Дмитра Павловича, що треба ходити на лекції, а на практичних  активничати по максимуму, я  ризикувала отримати по бошці цеглиною від одногрупників і журналом  від викладачів. Перших бісила моя правильність, других – моя нав’язливість. А що бісило мене, нікого не колихало. А мене дратували більше не регулярні візити до моргу з втратою свідомості  декого з нашої групи, а те, що найважливішим предметом у медичному інституті виявилася, та зроду не здогадаєтеся, - фізкультура. Це просто фініш! Викладач, Геннадій Геннадійович ( між студентами Подвійний Гена) вимагав здавати заліки так, немов перед ним стояла збірна країни  з усіх видів спорту зразу.  Я – дівка спортивна, але й то не все могла зробити, як треба, згідно нормативів. Того, хто склав ті довбані нормативи, співчуваю, не лише я, усі прокляли разів по двадцять. Бігли чотири кілометри – півбіди, стрибали, як кенгуру в степу, нічого, долали козла, коня, бруси, лазили на канаті – це ще логічно, зрозуміло, лікар має бути всебічно розвиненим, гнучким і підтягненим. Але коли  фізрук оголосив, що наступним нормативом  буде закидання  м’яча до баскетбольної сітки, я ледве не розревілася. Підготовка до заліку відбувалася у вигляді гри – розбивалися на команди й грали в баскетбол. Мене до команди брати ніхто не хотів, і весь час косо дивилися, адже я не лише закинути в сітку не могла того клятого м’яча, але й до сітки докидала проблемно.
-    Кать, чому сумна така? – помітив мою убитість Ванька під час ранкової пробіжки. Так,  ми з Ванькою за компанію бігали.

-    Два бали по фізрі на горизонті… амбець підвищеній стипендії… завал сесії… Ти б веселився?

-    Фізра? І що ти там не вмієш?

-    Закидати м’яча до корзини я не вмію. Зріст малий, руки криві, не моє, коротше, - віджартувалася.

-    Нормальний зріст, стандартні руки, - видав Ванька, оглянувши мене з ніг до голови.
-    Я можу навчитися? – спитала у Ваньки, знаючи, що він вміє грати у баскетбол.

-    Сильно хочеш? Навіщо?

-    Довести фізруку, що можу!

-    Ото хіба що.
-    Ти мене навчиш? – майже благала.

-    З мене вчитель паршивий, але спробуємо, - погодився на експеримент Ванька.

Це було смішне видовище. Коли Ванька і я починали тренуватися на спортивному майданчику, а я до втрати  свідомості силилася вкинути м’ячика до баскетбольної корзини, з квартир витикалися голови  зівак, з балконів  улюлюкали хлопці, а дітвора  шикувалася біля решітки, що загороджувала майданчик, і  влаштовувала суперечку – вкину я цей нещасний м’ячик чи ні. Ванька весь видихся і чесно зізнався після трьох днів тренувань:
-    Кать, гірше, аніж ти, в баскетбол грати неможливо. Давай кинемо цю екзекуцію? Ти підеш пожалієшся  вітчиму, він мужик з розумінням, тебе любить, я бачу, він попросить знайомого лікаря, я знаю, у нього їх валом, намалювати  тобі звільнення – і проблему вирішено! Фізра і фізрук залишаться за горизонтом, а?

-    Фігушки! Я лише почала, - гордо заявила і простягла Ваньці м’ячика. – А якщо чесно, то  фальшива довідка – це  накликання біди. Не можна наговорювати на своє здоров’я, болячки притягуються. Це дуже небезпечно.