ГЛАВА 10 ОЗБРОЄНА Й НЕБЕЗПЕЧНА

Юлька до інституту навіть не вступала, зразу пішла до поліклініки працювати медичкою.

-    Мені без тебе там скучно буде, - нудила я, мріючи все ж затягти подружку до вишу.

-    Не заскучаєш, не переживай. Ми ж будемо бачитися. Я, правда, втомилася вчитися. Як подумаю, скільки ще  тарабанити – ні, звільни мене від цього, не моє. Та й не бачу я себе лікарем. Медичка – нормально, а лікар – то для обраних. А це що? – Юлька помітила біле кімоно на стільці, яке я тільки-но випрасувала.

-    Де? А, це… Вітчим серйозно  схвильований моєю безпекою. Іноді засиджуюсь у бібліотеці, приходжу пізно. Стасіка немає (і слава Богу!), щоб забрати чи провести, каварєри мені на фіг не нада, тому записав мене на карате. Прикольно?

-    Більше, ніж прикольно. І що, битися вже вмієш? – Юлька приклала до себе білий халат кімоно й пішла до дзеркала. Ще б чого, дивний одяг як для дівчини.

-    Ні, ще не  б’ємося. Поки  дихальні  вправи розучуємо і кланятися вчимося. Я лише на двох заняттях  побувала. Але для загального розвитку – можна й  карате позайматися. Фізкультура.

Тільки-но пішла Юлька, з роботи приїхав вітчим. З порогу:

-    Катюша, у мене для тебе сюрприз, - і поліз до дипломата. Думала, цукерки якісь особливі, тортик чи ще щось їстівне. Ні, пістолет виявився.

-    Мені? – на всяк випадок перепитала. Раптом хизується своєю цяцькою.

-    Так! – гордо відповів вітчим.

-    Я проходжу курси вашого охоронця чи маю стати позаштатним термінатором? – поіронізувала.

-    Подивись, що навколо твориться. У країні розвал, який називають перебудовою. Наш район аж ніяк не назвеш безпечним. Позавчора двоє мужиків побилися, одного у чорному пакеті забрали. Учора на Тимофіївну напали, хотіли пенсію забрати.

-    На Тимофіївну напали? – відгукнулася мама з кухні. Факт трупа у нашому скверику її не хвилював. – Я їм співчуваю.

-    Струс мозку, на всяк випадок, - продовжував вітчим добивати душещипальними фактами.

-    У Тимофіївни? Я її сьогодні бачила, нормальна, - дивувалася мама.

-    У грабіжника! Тимофіївна його банкою фарби навернула. Не розрахував  мужик, що Тимофіївна збереться балкон  фарбувати. Що ж, покараний по заслузі. Але Катюша ж не стане по городу весь час з банкою фарби ходити? В місті повно сповненої злоби молоді. Це пневматичний пістолет, але в темряві аби бахнуло – налякало злодія, дало час втекти. Мені буде спокійніше…

Той пневматичний пістолет виявився цікавою штукою. Зовнішньо був схожий на справжній. А  всередині – пістони. Коли вітчим показував, як діє, пішли на пустир, там собак полякали трохи – й годі.

-    Тримай весь час у сумочці. Раптом що, стрельнула – і тікати. Постріл приверне увагу людей, - пояснював стурбований моєю безпекою вітчим.
І я тримала. Декілька разів потрапляла у незручні ситуації через того пістолета. Перший раз – здавала вступний іспит. Викладач:

-    Закритий перелом руки, дівчино. Ваші дії?

-    Я маю викликати швидку допомогу. Телефон швидкої – нуль три! – так самовпевнено, збоку, переконана, виглядало кумедно. Викладач наскільки дядько серйозний, але й той посміхнувся.

-    Молодець! Викликала. А швидка не приїхала чи не може. Тобі потрібно транспортувати хворого  самій, - ох ти ж гад, так ускладнити ситуацію. Але реалістично, швидка реально може не  приїхати.

-    Самій так самій. Треба накласти на руку шину з підручних матеріалів: дошок, палок, картону, - знайшлася швидко. А як же ж, я вчила!

-    Це теорія, пані. Уявіть, що у мене, наприклад, зламана рука. 

-    Тіпун вам на язика! – прохопилася, миттєво потерла його руку й дмухнула на неї, немов здула гіпотетичну небезпеку. У викладача окуляри  на носі підскочили, не очікував таких забобонів, довелося пояснити:

-    Не можна на себе намовляти. Бережемо ауру. Ви інституту потрібні, студентам. 

-    Припустимо. І все ж, що треба зробити і де знайти підручні матеріали? – настирний викладач мені трапився.

І тут я згадала, що в сумочці десь валявся шарфик, а також на очі втрапляла неодноразово лінійка. Почала панічно копирсатися в сумочці. 

-    Що ви там шукаєте, дівчино? У вас пацієнт чекає, доки ви надасте  першу долікарську допомогу, - підганяв професор. – Зараз буде больовий шок і кома.

-    Від перелому коми не буває. Шукаю лінійку. Я її зранку до сумки клала, де ж вона? – і риюся далі, як кріт на городі, в тій сумці – бермудському трикутнику. Що не поклади – усе зникає. І тут раптом (Божечки, як вчасно!)вивалюється пістолет. Викладач став блідий і око засмикалося, а я почервоніла.

-    Це ви мене відстрілювати  зібралися, щоб допомогу не надавати?  Щоб не мучився? Боюсь навіть вам оцінку ставити, раптом не сподобається, - сказав, а я не розумію: шуткує чи  серйозно.

-    П’ять балів мені сподобається,  - нахабство – двигун  щасливого життя, тим паче, я ж на всі питання відповіла. – Пістолет – це щоб від маніяків захищатися, - ляпнула перше, що в голову заскочило.

-    І багато за вами маніяків бігає? – який цікавий препод.

-    Не бігають! Бояться!

-    Ну-ну, цікава ви дама, Катерина. Я вас теж починаю боятися, - щоб не нервувався, я сховала пістолета і знайшла лінійку, а за нею й шарфа. Приклала лінійку до руки і швиденько перев’язала шарфиком. Так і не зрозуміла, вплинув той пістолет на мою п’ятірку чи в мені медика таки розгледіли.

Другий випадок – хлібобулочний  відділ. Продавчиня вимагала готувати гроші без здачі, бо черга велика. Я  в суєті ( черга ж підходить) відраховую, скільки маю  дати без здачі, помічаю улюблену плюшечку на вітрині й риюсь у пошуку копійок у своїй сумці. Сумочка, зпараза, падає і з неї традиційно вивалюється  той клятий пістолет. Ні, ну нічого не вивалилося, а цей, як завжди. Якщо  у очах викладача на іспиті я читала діагноз, то тепер вся черга дивилася на мене, як на кілера – з жахом і в очікуванні, що почну грабувати – спочатку весь хліб у магазині заберу, а потім кишені людей у черзі виверну. А я запхала у сумку пістолета, купила хліб, плюшечку і …. пішла.