ГЛАВА 8 ПОДРУЖКА ЮЛЬКА

А ще у мене з’явилася подружка. Дивно до чортиків, тому що досі я нормально дружила лише з хлопцями.  Якщо бути вже зовсім чесною, то з одним - Ванькою. Але він пішов служити до армії й був у захваті від усього, що там відбувалося. Ото всі тікають від армії, бояться, а тому за милий дім – казарма. З його листів, які Ванька регулярно надсилав, я зрозуміла, що він примудрився чимось (чим – не зізнавався, партизанив) дуже сильно допомогти впливовому «діду» (солдату, що давно служить), і той для нього став, як брат. Ваньку не те, що образити, на нього косо  подивитися тепер ніхто не наважувався. Я лише раділа за друга. Якось Ваньку відпустили у звільнення, то пішли в кіно, як в старі добрі часи, посиділи у кав’ярні, згадали колишні часи, Ванька розповів багацько армійських жартів.

-    Тебе там у новій родині не ображають? – сумно спитав, видно, оцінив мій плачевний стан. 

-    Ні-і-і, що ти. Усе нормально. Братик лише напружує…

-    Я морду можу набити тому хмирю, - швидко запропонував Ванька.

-    Вірю, але не треба. Я сама розберуся, - переконала.

-    Я зрозумів. Думаю, що для  нього будуть гіршими твої каверзи, аніж  мій кулак, - не забув моєї дикої фантазії в плані морально пригнобити на всяк випадок.

На день народження Ваньку додому відпустили  аж на  декілька днів. Його родичі на радощах організували щось на зразок весілля – гуляли до одурі. А я на нього надивитися не могла - витягся, змінився на лиці, схуд, але веселий, з азартом про службу розповідав, в планах – лишитися на надстрокову. Йому радість та армія, мені – печалька, бо без нього й сонце світить не так. 
 З дівчатами у мене якось не  клеїлася дружба, тому я думала, що ніколи  не потоваришую з дівчиною. Помилилася.

Дивакувата Юлька  зразу вразила мене своєю космічністю, немов представниця  не з нашої планети, як мінімум – з Венери. Вона хронічно спізнювалася на лекції та практичні, літала у хмарах і весь час знаходилася у стадії ейфорії. Але чимось вона мені дуже подобалася. Товаришування у нас розпочалося дивно.

-    Згідно до мого гороскопу на сьогодні, я зустріну потрібну людину, але не помічу її. Хто це? – спитала спантеличена ( постійний стан) Юлька незрозуміло в кого, зупинившись посеред авдиторії, коли майже всі з неї вийшли, бо лекція скінчилася.

-    Це я, - холодно й байдуже відповіла я. Зошити розсипалися, то поки позбирала – затрималася.

-    Невже? – немов зі своєї необжитої венериної орбіти  спитала Юлька.

-    Спускайся на грішну землю й ходімо до столовки, а то все смачне розгребуть, - категорично попередила.

-    На жаль, у мене немає грошей, - печально констатувала факт Юлька.

-    Так учора ж стипендію дали, - обурилася я. Так, стипендія невеличка, але не настільки ж, щоб і на день не вистачило.

-    Я придбала одуренну книжку. «Чи існувала Атлантида?». Всю ніч читала. Там так прекрасно пояснюється. Атланти були дуже розумною нацією. В минулому житті я була атланткою.

-    Чудово, розкажеш потім. А зараз ходімо буду тебе годувати.

-    Ух-ти! А з якого дива?

-    Просто так. Коли у мене не буде грошей, тоді ти мене нагодуєш. Ага? – мені такий бартер подобався.

-    У тебе? Не буде? Жартуєш? Ти з категорії золотих дівчат. Татусь багатий бос, мама домогосподарка, брат - красунчик писаний. Киянка з автівкою й дачею, - ось так респектабельно виглядало моє життя збоку. Аж сама собі позаздрила, їй Богу!

-    Не так усе райдужно, як ти намалювала. Трохи підкоректую: не батько, а вітчим, не брат, а зведений брат. І не киянка, хоч і живу тут. Ладно, проїхали. Ходімо у столовку, а то реально усю смакоту з’їдять без нас.

-    І мої улюблені тістечка безе? – по-дитячому спитала Юлька.

-    А ось це в першу чергу розгребуть!

Юльку дуже цікавили дві теми: надприродне і солодке в різних варіаціях. Про НЛО вона могла говорити днями. Поки не переказала мені ту книжку про Атлантиду, не заспокоїлася. Я не Юлька, тут цю книжку переказувати не буду, хоча цікаво, не приховую. А ще Юлька з маніакальним азартом вирізала різні замітки з газет, журналів і вклеювала їх у товстий зошит, якого зліпила з декількох тонких. В групі її називали інопланетянкою, і треба відзначити, що в ній було щось позаземне. Принаймні, певні  екстрасенсорні можливості у Юльки були. Вони прострелювали раптово, трохи лякаюче, примушували замислитися.

-    Ти не здаси цей залік сьогодні. І я також, - риючись у своїй сумочці, що нагадувала чарівну торбочку, в якій є все, але вона маленька, спокійно, між іншим, говорила Юлька, і мені страшенно хотілося її навернути чим-небудь. І тут Юлька  начебто приходила в себе й поправлялася:

-    Завтра усі здадуть.

-    А каркати обов’язково?  - сердилася я. Група чекала викладача, але той  через якісь проблеми не приходив, і нам реально переносили залік на наступний день.

-    Я забула вдома ключі, а мама прийде з роботи під ранок, у неї чергування в лікарні. Проте я буду спати у гарній кімнаті з рожевими тюльками в горошок і ходити по зеленому килимку з тигриками, - мрійливо розповідала Юлька, і я розуміла, що вона, ніколи не бачила, але описала мою кімнату.

-    Так, ти будеш спати у моїй кімнаті, поїхали, познайомлю з братиком. Ти також  від нього фанатієш, як і всі? Чи я помиляюсь?

-    Дуже гарний хлопець, але він не для мене. Він поки що ні для кого, - загадково промовила Юлька. – Сам по собі. Як кіт – м’який і приємний. І всім подобається. Колись буде твій.

-    А я тут яким боком?

-    Прямим. Він закохається у тебе тоді, коли ти його розлюбиш, - ото сказонула, що я ледве не впала.

-    О-о-о-о! Тут, Юля, перебір. Ми один одного на дух не переносимо. Яка любов?