ГЛАВА 7 СЕСТРИЧКА ЄВА

Аби хто бачив та чув, як  вітчим умовляв мою маму:

-    Ларочка, давай ти ляжеш на збереження за тиждень до терміну пологів у лікарню, щоб спокійно, без ексцесів народити. Друга дитинка, вона ж швидше народжується. Якщо ти Катюшу так швидко народила, то цього малюка взагалі можеш за півгодини.

Нормальне прохання нормального чоловіка, у якого вісімдесят відсотків друзів – медики, а троє – взагалі гінекологи. Мама ж стала в позу «а ля розсердилася» і  нудила, як вона лікарень органічно не переварює. А хто їх переварює?  І на додачу свої аргументи:

-    Якщо що, у тебе син  лікар, Катька – майбутня медсестра. Можна й вдома народжувати. Мені лікар сказав, що друге  дитя з таким відривом у віці народжене, на світ з’являється, як перше, – довго.  Усе буде нормально!

Ага! Коли це у нас було нормально, та ще й усе? Ідилія. Ні, скоріше утопія. А шо, гарний термін. Для початку треба сказати, що моя  сестричка не особливо-то й поспішала народжуватися. Дата вирахуваних гінекологом пологів давно минула, а симптомів пологової діяльності все не було. Очікування маму дико нервувало, а мене  просто бісило. Я починала «копати», що зробили не так, і боялася, що причина криється у недотриманні народних умовностей. Наприклад, у народі поширена така традиція – купувати  коляску після того, як народиться малюк. Мама з вітчимом поїхали у «Дитячий світ» і вибрали таку коляску, яка мамі сподобалася. Вона боялася, що виберуть без неї і що попало. Придбаний дитячий візочок був  різнокольоровим, тому хто б не народився (хлопчик чи дівчинка), підійшов би. Універсальна річ. А потім мама захопилася й накупляла одежинок для новонароджених, щоб бути спокійною, що усе є. Тепер я боялася, що можуть бути проблеми через такий поспіх.

Мій названий братик підливав олії у вогонь: майже щовечора він робив коло по залу з купленою для малюка коляскою, «гальмував» біля дивану, де я  сиділа та читала, і питав мене: «Де бебік?» Чесно? Хотілося  запхати його у ту коляску і спустити сходами в коридорі. Бісив  дико. Великий дядько, а гірше дитини.

Тепер я розумію, що Єва вичікувала, щоб зробити мамі подарунок на її день народження. Саме як мама з’їла  великий шмат торту о шостій вечора, їй стало зле. Вона впізнала вже знайомі симптоми й на обличчі вималювалася така гримаса задоволення – достойна картини «Нарешті!»

-    Народ, почалося! Народжую! – раділа мама й швиденько мчала збирати речі у пологовий. Мама раділа, а усі інші не особливо розділяли її оптимізм. Особливо переживав Дмитро Павлович. Чому? Це я дізналася, коли ми виїхали в місто. Шість годин вечора -  то година пік у Києві, транспорту на дорогах неміряно. Усі пруть нахабно, деякі (нахаби у квадраті) по тротуарам їдуть. Виск клаксонів ріже слух. Як не кричи: «У салоні породілля! Пропустіть!», нікого це не хвилює. Коли під’їхали до великої пробки, подзвонили до швидкої. Виявилося, вона стоїть за декілька машин  від нашої ззаду, бо їхала на інший виклик і застрягла. Ми притягли маму до  машини швидкої, в якій вона й народжувала, опоки медичний транспорт стояв у пробці. Лікар мені сподобався зразу – приблизно сорокарічний чоловік з одуренним почуттям гумору й правильним поглядом на життя. Він зразу зрозумів, що мама не дотягне до найближчого пологового, тому розподілив ролі за хвилину:

-    Хто тато? – різко спитав і, побачивши найбільший переляк у очах вітчима, послав його до магазину за водою, горілкою і вином.

-    А вино яке? – спитав вітчим.

-    Яке любите. Це вам, стрес зняти. А коли усе буде позаду, то й я вип’ю, - пояснив лікар. Так, спровадивши вітчима, лікар замінив свою медичку, дівчинку ніжну й делікатну, на нас зі Стасом, тому що його медичка якось дуже зблідла після того, як моя мама схопила ручку залізного утримувача нош і відірвала її з потрохами, а потім  хаотично шукала, куди б сховати  даний акт відвертого вандалізму в стадії афекту.

-    З медичною освітою хтось є? – спитав у нас лікар після другої непритомності своєї медички. 

-    Є! – в один голос вигукнули ми зі Стасом. І зразу ж були прийняті позаштатними  працівниками швидкої. Щоб не травмувати психіку читачів, я не стану живописати, як народжувалася Єва. Але то було складне випробування й найбільший шок за все моє життя. Як тільки я взяла на руки малюсіньку Єву, всередині усе стислося й розправилося – я чітко відчула, що стала іншою. Потім прибіг вітчим із спиртним і міліцією. Остання супроводжувала кортежем  швидку до пологового.

-    Колега, респект, - хлопнув вдячно по плечу лікар швидкої Стаса, а потім перевів погляд на мене. – Доучуйся, мені така медичка саме й треба.

-    Фігушки! Це не моє! – заявила, бо перебувала під враженням від пережитого. – Я краще уколи колоти та пігулки роздавати буду.

Ага, медик з мене нікудишній, чого не скажеш про «братика». Поки Стас асистував лікарю швидкої, він на цей час кардинально змінився. Це був Стас, якого я не знала: точний, серйозний, сконцентрований. Він і тепер обійняв батька й запропонував заїхати  у який-небудь ресторан – відзначити.

-    Ні, синочок. Ви з Катюшею заїдьте. На ключі, а я тут, у лікарні побуду, може, чого Ларі треба буде? З лікарями поговорю. Палату гарну оформити треба. Їдьте, втомилися, перелякалися…
І лише тепер я усвідомила, що плачу. Запізніла реакція організму на переляк.

-    Мала, ну ти даєш. Так орудувала по-заправськи, а тепер ревеш? Мала, у нас тепер є сестричка!!! І ми теж до цього причетні, прикинь? – він схопив мене на руки й закружляв. Я відбилася, мовляв, постав тіло  туди, де взяв.

-    Придурів? Облиш, мені й так погано. Поїхали додому.

По дорозі Стас все ж заскочив до магазину, купив тортика з шампанським, а також багато морозива. У нього завжди так – у екстремальних ситуаціях нападає дикий жор, стадія «страшно зголодніла гусінь». Мені в рота нічого не лізло, а він пхав, немов у прірву. Наївся, напився шампанського, запив коньяком з бару, і вже трохи хмільний, почав танцювати ламбаду з великим плюшевим білим ведмедиком, якого потім у коляску поклав і катав по залу, розказуючи іграшці, як йому, Стасу, класно: