ГЛАВА 6 НАВЧАННЯ В МЕДУЧИЛИЩІ

Питання про мою освіту протеліпалося у повітрі увесь серпень. Мамка схилялася до ідеї відправити  мене до дев’ятого класу, а вітчим умовляв її влаштувати  мене до медучилища, де у нього був блат.

-    Ларочка, навіщо Катя буде просиджувати два роки в школі, коли за цей час  можна отримати непогану, як для дівчинки, спеціальність – медички, - наполягав вітчим.

-    А я б хотіла стати стюардесою, - на всяк випадок нагадала свою мрію. Раптом хто забув.

-    Після училища спробуєш до Інституту цивільної авіації вступити, - дуже спокійно погодився вітчим. – Стюардесі теж не завадить медична освіта. Всяке у рейсах буває. А взагалі, у мене є одна знайома, - я помітила, як напружилася мама. – Вона двадцять років відлітала. Я б хотів, щоб ти  з нею зустрілася й розпитала про всі сторони цієї специфічної професії. 

Умів, блін, вітчим переконувати. Може, якби треба було здавати  іспити, паритися з документами, я б не погодилася, а так…

-    Вивчиш ось ці п’ять білетів з біології. Якийсь з них попадеться, - впевнено мовив вітчим і пояснив. – Треба зробити видимість, що ти  здавала іспити. У тебе вийде. Ти майстер театралізованих вистав.
 
Остання фраза прозвучала, немов комплімент. Я вивчила. Але напередодні у мене на лівому оці вискочив ячмінь – штука гидко болюча й до чортиків неприємна.  А ще й на оці. Ліва сторона обличчя запухла в хлам. Стою перед дзеркалом, уся така «красіва», а Стас  ще й знущається:

-    Красуня! Чо не намазалася? Не вистачає кілограмчика штукатурки?

А я майже готова була ревти. Як людям у такому вигляді показуватися? Спочатку хотіла окуляри начепити – очі закриває, але все інше – ні.  Потім дійсно була ідея нафарбуватися, але до шкіри було боляче доторкнутися. Зупинилася на варіанті – закрити половину обличчя хусточкою й так притримувати. Ну що там тієї ганьби – вилізли з вітчимом із машини ( він мене особисто привіз), зайшли до аудиторії, я витягла спереляку не той, що треба, білет, але збрехала, що п’ятий, і давай  розповідати, як по написаному. Комісія дивиться й співчуває, а я – то червонію, то блідну. Відстрілялася – й додому. На диктант через день  не поїхала, бо обличчя ще сильніше розпухло, очі роззяпити складно, – вітчим домовився.

Першого вересня я прийшла, усілася за пусту парту в аудиторії, а студенти п’яляться, немов на привида. Шушукаються, переглядаються, стороняться.

-    А шо не так? – питаю прямо в лоб, без церемоній, чай не на званому прийомі.

-    А на  іспитах тебе не було, - говорять. 

-    Драстє, я ваша Настя, хоча я Катя, а де я була?  - питаю й розумію, що бачили вони мене у найнепригляднішому вигляді.

-    Звідки нам знати? Що, блотна? Родичі по блату проперли? – ти диви, які прозорливі. Але й я не вчора народилася – очицями закліпала, губки надула, якісно зіграла ображену до кісточок діваху. 

 Вітчима я підставляти не стала, тому швидко освіжила  в пам’яті тепер вже одногрупників картинку із здаванням  іспиту дівки з ганчіркою на морді. В яскравих фарбах повідала історію зі своїм ячменем. Усі згадали, поржали, і їх попустило. Деякі, правда, все ж тримали дистанцію, але то до першої сесії. А коли я  вивчила сестринську справу на зубок ( я збиралася бути гарною медичкою та й пам’яттю Бог не образив), та ще й розповіла при всій групі так, що у викладача нашого Аркадія  Валерійовича окуляри на лоба подерлися, усі подивилися на мене, як раб на бога, причому, не тільки одногрупники.

 У кожному навчальному закладі обов’язково є такий легендарний препод, отримати у якого навіть чотири бали – проблема, а часто-густо клопітна справа – по сорок разів перездавати треба. Що вже говорити про п’ятірку.  Таким преподом  у нашому медичному училищі був саме  Аркадій Валерійович. Він лякав нас нездачею сесії ще з першої лекції. Його девіз по життю: «Бояться, значить – поважають!» Боялися усі, поважали не всі, вчили  теж не всі. Студенти – вони ж і в Африці – студенти, живуть від сесії до сесії. Мене ж вітчим націлив так: спочатку ти попрацюй на заліковку, а далі вона на тебе буде працювати. Покрутив Аркадій Валерійович мій тринадцятий білет в руках і серйозно так запитав, роблячи наголос на слові «так»:

-    Ви, Катерина, усі білети так знаєте?

Можливо, вперше за все своє невеличке життя я сказала правду:
-    Приблизно, так.
-    Тоді тягніть ще один, - запропонував викладач. Я могла б посперечатися, але не стала. Нехай буде за його правилами, адже він старший, він вчитель. І витягла. Перший! Хто з студентів не знає першого білета? Усі знають, бо з нього усе й починається. І питання там завжди найлегші. Чи треба пояснювати, що я знову була на висоті? Довелося Аркадію Валерійовичу таки ставити до моєї заліковки не дуже часто (практично ніколи) ним поважну «п’ятірку». Тоді я ще не до кінця розуміла доленосність  цієї події. Допетрала потім.

 Як тільки черговий викладач відкривав мою заліковку й бачив п’ятірку з підписом Аркадія Валерійовича ( а він був дуже закрученим і довгим, фіг підробиш), не напружувався  допитами з пристрастю, дивився, як на іконний образ з ледве помітним німбиком навколо голови, й відпускав з черговою гарною оцінкою.

-    Я можу ще й про опіки розповісти, - мені хотілося весь час доводити, що я знаю, адже я вчила. Мені подобалося, я розуміла, що потім від моїх знань та вмінь будуть залежати життя людей, тому вчила все, що треба і не треба.

Але у відповідь звучало:
-    Чудово! Я вірю! Якщо ви якось умудрилися у НЬОГО отримати п’ятірку, то у мене до вас нема питань.

 У кінці першої сесії у моїй заліковці  були виключно п’ятірки, а коли я дала покористуватися своїми шпорами усій групі, то моментально стала своя в дошку. Так, шпаргалки я писала, але не з метою потім списувати. При написанні шпаргалок я глибше вивчала ключові моменти питань. Ну і не пропадати ж добру – віддавала кому треба, нехай користуються.
-    А ми думали, ти – блотна. Така фіфа була, що не підходь. Шмотки дорогі, сумка – не з дешевих, і на машині тебе возять кожного дня. А возить хто, наречений? – питала староста нашої групи Маринка Кравцова, натякаючи на Стаса, якому було по дорозі, тому вітчим наказав і мене підвозити. Не часто він мене й возив, але усі помітили.