ГЛАВА 5 СЛАВНІ РОЗВАГИ

Я з розкритим ротом стояла біля кожного звірка та пташки, адже для мене це було  в дивину. Стаса, який побував тут, у зоопарку, разів десять, більше цікавили не звірі, а дівчата. А їх тут ходило багацько. Кожну він проводжав зацікавленим поглядом, але ті, помітивши мене поруч, швиденько йшли геть. Тому названий братик починав на мене відверто злитися. Помітивши чергову довгоногу красуню на горизонті, я сама порадила йому відійти від мене якомога далі:
-    Я трохи прогуляюсь, а ти наздоженеш, ага, - ну що ж я звір, розумію: слинопускання, гормони, рефлекс, статевий потяг.

-    А ти не загубишся? – боявся, знав, що батя голову зверне за мене. Якщо батя не зверне, мамка точно печінку виколупає.- Якщо раптом загубишся, то спитаєш, як йти до слона. Я там тебе чекатиму, ага?

-    Ага, іди, знайомся, начебто нічого так…

-    Ти думаєш? – ще й питає, носоріг, блін.

-    Точняк! – я й сама хотіла погуляти одна, без Стаса, а то ходить за мною, як наглядач, поглядом дірку в бошці проколупає. Трохи відійшла, розправила плечі, відчула трохи волі й зразу ж розстроїлася – дивлюсь, наздоганяє.

-    І чо? – розчаровано.

-    Та нічо! – не менш розчарована повна змістовна відповідь.

-    Послала? – питаю прямим текстом.

-    Чого це зразу послала? Говорить, не знайомиться у зоопарках з хлопцями. Я до неї і так, і сяк… Дивна.

-    Значить, нормальна була, - підтвердила здогадку, але наштрикнулася на  їдкий погляд  Стаса. – Морозива хочу!

Наїлися морозива, закусили солодкою ватою. Мені вистачить, а Стас голодний. Він же ж ненажерливий, як гусінь. Купив у якоїсь бабці пиріжків п’ять штук – наївся. Такого прогодувати – руки відпадуть. Чиєсь щастя, хронічно голодне. Уявила його майбутню дружину, стало її шкода, ледве не розплакалася.

Я вже почала скучати у цьому зоопарку, коли побачила тир. Весь намет уставлений призами – м’якими іграшками. Табличка «5 гривень = 20 вистрілів» виглядала  заманливо. А головним призом була кришталева невеличка ваза.

-    О, мамкина мрія – ваза! – зраділа я. Спочатку з двадцяти вистрілів я вибила лише вісімнадцять. Моїм виграшем став ліхтарик. А що, теж гарна штука, потрібна у господарстві. Коли я почала підкручувати рушницю ( я знала, де треба, з Ванькою у райцентрі ми часто у тирах сиділи), хлопець-продавець занервувався:

-    Дівчинка, а що ти робиш? – не витримав, спитав.

-    Просто воно у вас не пристрелене. Так не вийде точно стрельнуть. А мені вазу треба! – ото як знаєш мету, вже краще.

-    Чо пацан, зажав приз? Дуриш? – під'єднався до пресингу Стас.

-    Нічого я не дурю. Стільки людей стріляло, може й збився приціл, - виправдовувався.

Я виграла вазу, але тягав її Стас, бо важка штука.
-    Розкуркулили того пацана, - обертаючись, сміявся Стас.

-    Нічого. Зате подивись, як народ набіг. Усі  стріляти захотіли, - хоч ми й забрали головний приз, але  реклама того варта була. – А що це? – ми наштовхнулися на захисного кольору шатро з рейками навколо. На рейках  стояли  двомісні вагонетки, а на самому шатрі  яскравий напис: «Кімната страху».

-    Ні, мала, ми туди не підемо. Там лякають, - як рак, почесав задки мій брателло.

-    Ух-ти! Хочу! Підемо! – а як же тяга до заперечення усього розумного.

-    Це для дітей… маленьких. Там усе примітивно… тобі не сподобається, - підшукував Стас достойні аргументи. Але пара у віці приблизно тридцяти років, яка впевнено умощувалася в одну з вагонеток, звела нанівець усі аргументи братика. 

-    Вибач, мала, але я  не з тобою. Я тут посиджу на лавочці, вазу поохороняю, ага? – забоявся Стас і простягнув мені гроші на квиток. – Дивись там, у штани не наваляй. Якщо що – я попередив.

Який цікавий атракціон! Я усілася у вагонетку, і вона повільно поїхала. Спочатку заїхала у суцільну темінь, по боках скелети, ляльки з відірваними  головами, звуки такі завиваюче-стогнучі, музичка страшненька. Я приготувала ліхтарик, мало чого? Вагонетка їхала прямо на  гроб. Я думала, що знесе цей гроб – так за сценарієм треба. Ні, в останній момент різко повернула й поїхала підозріло повільно. І тут я почула за спиною чиїсь кроки… Розвертаюсь і ліхтариком  бах – присвітила. Якийсь дядько як закричить і заматюкається. Я образилася, злізла з вагонетки й далі пішла по рейках до виходу. Розчарування атракціоном страшне. Виходжу, а там блідий переляканий Стас:

-    Що, дуже злякалася? Ну, я ж казав. Тільки кричала, начебто не ти, - і тут цей зомбі, якого я присвітила, вибрався на світ Божий. Так всю дорогу й волав:

-    Тут атракціон! Ми лякаємо, а ви маєте сидіти й лякатися. У мене серце хворе, а якщо інфаркт?

-    Та я теж могла всцятися, а то і всратися. Кімната ж страху, ви в курсі, де працюєте? – репетувала я у відповідь.

Стас почав розуміти, що відбулося, побачивши у моїх руках увімкнений ліхтарик,  вслухавшись у наші обопільні претензії,  як засміється. Ржав хвилин п’ять. 

-    Смішно їм. Усяке бачив, але такої придурошної ще не було.

Я розстроїлася. Хотіла, щоб мене налякали, а мене вчергове насварили. Для підняття настрою пішли кататися на колесі огляду.
-    Яка краса! – була у захваті, коли ми опинилися на   самому вершечку.

-    Ти завжди радієш незрозуміло чому? – дивувався Стас.

-    Це тобі не зрозуміло, а я знаю чому. Гарно! Принаймні, я такого не бачила.

-    Звичайно.

З висоти я побачила павільйони з мавпами, тому, як тільки  спустилися з Чортового колеса, пішли до мавп. З усього у зоопарку, біля мавп мені сподобалося найбільше. 
Які симпатичні  дітки у мавпочок! А як дорослі особини прикольно колупалися у шерсті одна у одної й з’їдали усе, що там знаходили. Якісь діти роздратували  мавпеня, воно сильно розсердилося й вирішило помститися – як зафігачить своїми фекаліями. А на вивісках попереджалося, що мавпи кидаються чим попало. Дражнилися діти, а  поцілила розлючена тварина у нас.  Я то вивернулася ( маю гарну реакцію), а Стасик ледве не плакав – постраждала його модна сорочка.
Він стояв безпорадно й дивився на мене дитячими очима. Тут він ходив павичем по  зоопарку, ловлячи кокетливі погляди  дівах, а тепер мав брудну смердючу сорочку. Не комільфо, треба сказати.