ГЛАВА 4 МИ ДУЖЕ РІЗНІ

- Діма, ти нічого не сказав йому про нас? – це моя мама завела розмову з вітчимом. Я підслуховувала за дверима кухні. А що, хобі у мене таке. Зате все знаю.

- Про нас сказав, про Катю – ні. Хотів, щоб сюрприз, - якось невпевнено відповів вітчим. – Він завжди хотів сестричку.

- Прекрасний сюрприз вийшов! Я ледве не народила. Тепер Катька відчуває вину перед твоїм сином, - заступилася мама за мене.

- Катя? Вину? Ти сама в це віриш? Нехай вони самі розберуться.

- Ото ж бо й воно, що моя як розбереться. Ти ж Катерину знаєш. Поговори із Стасом. Він старший, адекватніший. А я спробую свою напоумити.

За годину я підслуховувала, як розмовляв вітчим із Стасом.

- Батя, ні сісти, ні встати! Здивував. За останні двадцять років це найбільший  твій прикол. Я зацінив твоє почуття гумору.

- Засуджуєш? Через маму?

- До чого тут мама? Я ж розумію, набридло бути одному. Тітка – нічого. Але ця Катя. І, я так зрозумів, на горизонті ще один бебік? Я тебе, до речі, вітаю. Вже відомо, хто? Чи там не один, пузо щось завелике.

- Та ні, один . УЗО не показує стать, дитина весь час  відвертається. Син, я реально щасливий. Постарайся знайти спільну мову з дівчинкою. Вона цікава, просто не така, як усі.

- Більш, ніж цікава, тато. Не здивуюся, якщо одна-єдина у всесвіті така. Цю ляльку окультурювати не один рік доведеться.

- От і окультурив би. Ти надовго?

- Оце думаю, лишитися чи до Львову назад звалити. У вас тут в перспективі недалекій ор ночами, пелюшки, брязкальця. І Катя!

Далі мені здалося, що я ось-ось чихну, і, щоб не видати себе, я втекла до своєї кімнати. Довго не могла заснути. Мозок прокручував картинками: Стас їсть суп, я з ножем, його переляк, барикада, міліція. Я мала здогадатися, що він син вітчима. Але на всіх фотках у квартирі Стас був підлітком з надлишком ваги. Коротше – скрізь  товстун у прищах. Логічно, що я очікувала побачити помірно вгодованого чоловіка, а не такого стрункого денді. Це ж треба так видозмінитися. Я думала, лише гусінь може ставати метеликом. Ні, людям теж властиво.

Стас мені дуже заважав. Я сподівалася, що він  швидко прибереться, але він нікуди не їхав.  Так ще одна мрія придуркуватої здійснилася – у мене з’явився старший брат. І який! Тільки в кіно таких показують. Як ви зрозуміли, ми не зразу  знайшли спільну мову. Та ми її й не шукали. Різні люди з різних світів: я звикла радіти мінімуму, доношуючи  стоптані, але зручні капці, Стас панчохи прав (сорі, не він, а машинка) лише один раз – і викидав. Причину сказати? Вид не той, не білосніжні, фасон триста разів змінився, таке вже не носять, не престижно і бла-бла-бла… Якесь воно блакитнокрове, їй Богу!

Іноді траплялися курйози нашого спільного проживання в одній квартирі. Наприклад, я сплю завжди  без одягу. Взагалі. Маленьке відчуття свободи. Не встигла прокинутися, як відчула непереборне бажання вилити з себе зайву рідину – в туалет припекло. Ну, одягни ти хоча б футболку, коза. Ні, у чому мати народила, у тому й поперлася, вважаючи, що збігаю туди й назад, і ніхто мене навіть не помітить. Ага, в квартирі, крім мене, ще троє. А далі планувала завалитися в ліжко і  доспати  як мінімум хвилин двадцять. Ну і?! Тільки з дверей, а там в коридорі – Стас!  Вилупився і дар мовлення втратив. Я з вереском кинулася назад до кімнати й швидко завернулася в перше, що трапилося на шляху – у шторку.

- Завжди мріяв зранку побачить щось отаке! – просунув свою мордочку Стас у ледь прочинені двері моєї кімнати. – Мала, а ти не могла б повторити вихід на біс? – і захлопав у долоні. Стьоб вищого гатунку. 

- Тебе посадять за розбещення малолітніх! – нагадала я, треба ж було викручуватися з дурної ситуації. Лише  нахабність у таких випадках допомагає.

- А що витворяє малолітня – по фіг, ага?

І що ж я такого витворяла? Мені здавалося, що усе нормально. Так здавалося лише мені. Насправді вітчим і моя мама буди серйозно занепокоєні нашими зі Стасом постійними сварками чи то перепалками. Ладно я, куди мені діватися? Але ж він міг поїхати, щоб не створювати конфлікту. А не їхав! Навпаки, тиждень погуляв і влаштувався працювати до районної лікарні.

Освоївши диво техніки касетний магнітофон ( у селі було лише радіо), я почала робити зарядку під музику. Це так заряджало  енергією на цілий день. Вмикала я  не дуже гучно, щоб ледве було чутно. Але було чутно не лише мені. І слухала я переважно попсу, як висловився Стас.

- Кукла (чи то імені мого не міг запам’ятати, чи то бісити мене подобалося), ти навмисне підірвалася у неділю о сьомій ранку, щоб мене доканати?

- Я завжди так прокидаюся. Буває, ще раніше, - зізналася. Він був набагато вище за мене, доводилося  ледве не в пупа йому дихати.

- І що це за відстойний музон? Ти б ще Кобзона з Пугачовою включила…

- А Пугачова мені подобається, гарно співає, - убойний аргумент.

- Ага, село-селом і навкруги болото, - це Стас так хотів мене, напевно, образити. Я за словом у кишеню не полізла:

- Яку хочу, таку музику й вмикаю.

Нічого, не поспав так тиждень після своїх вечірнє-нічних загулів, і в один прекрасний вечір приніс невеличку коробочку – мені подарунок. Відкрила й не зрозуміла, що то таке? Розказав і показав, як користуватися. Виявилося – плеєр. Ще й навушники маленькі подарував. Аукціон щедрості. Мамка з вітчимом радіють – типу порядок у родині настає. Я накупляла касет на виділені кишенькові гроші.

Ранок. Роззяпила на всю вікна – щоб дихати свіжим повітрям, заштовхала навушники у вуха, повісила на ремінець плеєр і роблю зарядку. Стас зазирнув, щоб покликати  снідати, один навушник витіг і притулив до свого вуха – послухати. Вираз обличчя – у білочки горішок стирили, вона не знає хто – вражена всією шерстю зразу. По очам зрозуміла – такої музики  він не знає.