ГЛАВА 3 НОВЕ ЖИТТЯ І БРАТИК НА ДОДАЧУ

Якщо чесно, то я гарно ставилася до вітчима Дмитра  Павловича. Не тільки тому, що він зробив мою маму щасливою. Факти його біографії приваблювали. Зі своєю першою дружиною він зустрівся у пісочниці, коли йому було чотири роки, а їй – три. Ось так вони дружили, обмінювалися іграшками, разом ліпили пасочки, доки не підросли. Додружилися, що закохалися. Вона не хотіла заміж виходити рано, але Дмитро Павлович майже силоміць її туди затіг. Усе у них було прекрасно, але довго дитинки не було, а коли Бог дав дитиночку – нещасна померла в пологах. Жах! Вітчиму довелося самому виховувати сина. А паралельно з цим вчитися в інституті. Закінчив КІСІ, щоб потім піти на кондитерську фабрику. І лише тому, що там нічні зміни. Далі став начальником цеху, відділу, і вже коли лікувався у моєї баби, він був директором тієї фабрики. Удома завжди повно цукерок. Ні, ну ви зрозуміли? Дольче віта, солодке життя хочеш чи не хочеш. Я не знаю, як ви, а я коли солодке бачу, то не можу не впхнути його до рота. Хто вміє опиратися – респект вашому мазохізму  п’ятого рівня. Якщо що, рівнів  усього п’ять.

Дуже дружньою людиною був мій вітчим. Друзі у нього по всьому колишньому  Радянському Союзу. Щотижня до нас приїздили якісь його товариші, й усім він був радий, возив по Києву, влаштовував пікніки з шашликами та рибалками. І видно було, що він реально радий бачити людину.

Як я раділа за мамку! Такий мужик дістався! Та вона й сама не вірила в щастя на грішній землі.

Так ото. Усім дівчатам подобається гарненька казочка про Попелюшку. Розказувати не буду, знаєте. І чим усе завершилося також, я сподіваюсь, в курсі?  А хто знає, як їй  довелося до  життя у палаці звикати? Про це казку не склали, бо то буде не казка, а трилер, якщо не горор. Мало хто бував у шкірці Попелюшки. Захват від появи  шикарної принцеси на балу – це емоційно й неочікувано, але далі? Чуже середовище, незвичні ритуали і незвичний одяг. Вона звикла працювати, а не церемонії розводити у неповоротких халабудах – такі тоді сукні були. Це за межами казки, це в площині реальності, причому – суворої.

Спочатку чотирикімнатна квартира мене, сільське дитя, яке прожило у невеличкій хаті усі свої чотирнадцять років, не вразила, а налякала. Чому? Ну от розсудіть: скрізь килими та кришталь, все блищить і сяє – страшно до чогось  доторкнутися. У залі  величезний (мені тоді здавалося) телевізор і великий чорний магнітофон, які боїшся вмикати та й не знаєш, чесно кажучи, як.  І в кожній кімнаті купа незрозумілої техніки. Особливо в цьому питанні кухня виділялася. Тут було усього стільки, що очі розбігалися й назад у свої орбіти поверталися.  Не скоро, правда. Бачили ілюстрації до базедової болячки? Ото так витріщалася я. Мамка ще гірше.

Спочатку ми з мамкою здивувалися: навіщо в кухні два холодильники? Моє припущення: купують свиню, порізану, і зберігають, поки не з’їдять. А що, зручно! Або один зламається, інший є, на підстраховці. Виявилося – ні: один холодильник, а інший – морозильна камера. І там усе морозиться, усе-усе. І це ще не межа, на балконі третій був. Не поламаний, ні, працюючий. Не схоже, що вітчим так багато їсть. А якщо не для їжі, то навіщо? Тут моєї фантазії не вистачило навіть припустити чогось. Але я ж цікава – полізла дивитися, що там. Там виявилися дві чоловічі дублянки. Теплий одяг зимовий у холодильнику! Засумнівалася на деякий час у  адекватності вітчима. Сказала мамці, вона попитала. Відповідь я підслухала:

- Це щоб міль не з’їла. Такі зручні дублянки. Одна моя, друга Стасіка. Ми їх в Італії купили. Гроші великі, жалко, якщо міль з’їсть. Попитав у секретарки, як вона зберігає свою норкову шубу, ото порадила, - пояснив вітчим.

Так, з холодильниками розібралися, перейшли до  мікрохвильовки, кухонного комбайну з купкою різноманітних насадок, присадок, чашечок і відділень.  Всіма цими дарами цивілізації потрібно було вчитися користуватися. Ми з мамкою таке по телевізору раніше бачили, але в руках не тримали. Страшно, скажу я вам. Поламати страшно. Дмитро Павлович вчив поступово мамку, вона мене, іноді разом розбиралися з інструкціями в руках. А іноді й не розбиралися, за настроєм. Наприклад, не докумекавши, як перемолоти м'ясо  з допомогою комбайну, мамка психанула, смачно вилаялася й пішла купувати звичайну м’ясорубку на базар. Прекрасно, що він був під боком – лише вулицю перейти.

Ото є люди сільські, є міські, а є  міські колгоспниці.  Це ми з мамкою, і видовище не для людей зі слабкими нервами. Ми виїхали з села, але село в нас лишилося назавжди, бо таке не знищується. А нащо знищувати? Там багато цінних навичок, які допомагають орієнтуватися в просторі, відкидати на велику відстань ідіотів і просто таких, що заважають жити та насолоджуватися життям.

Мені виділили окрему кімнату – ото ще диво невидане. Раніше це була бібліотека, а потім полички перетягли до зали, ущільнили, що можна було ущільнити, але й у моїй кімнаті не винесли деякі стелажі з книжками – лишили мені пригодницьку літературу, типу за віком. І я вимушена була підчитувати, так би мовити, розвиватися. Коли у тебе перед носом купа книжок очі мозолять, хочеш – не хочеш, читатимеш, бо ж цікаво, а що там? Люди писали, старалися, то я що, не прочитаю? Паралельно читанню вивчала  міське життя в найрізноманітніших його проявах.

З усіх кімнат квартири мені дуже  подобалася ванна. Я могла просиджувати у ній годинами й отримувати таку насолоду, яку словами не опишеш. Мо хто й вміє, а я не можу. У селі такого не було. Була баня. А у бані що? У бані відро води на голову вилила, розтерлася – і бігом до хати, тому що й інші митися хочуть. У чому задоволення? Просто чистий. А тут лежиш, відкисаєш, тепленької водички  періодично додаєш, холодненьку спускаєш. Блаженствуєш, збиваючи якусь ароматну пінку навколо себе. Рай! А потім ще в халатик замотаєшся – і в ліжечко, за книжечку, продовжувати раювати. Інший рівень раю. А якщо ще пряничка чи морозивка  під книжечку – третій рівень раю.