ГЛАВА 2 ПЕРЕЇЗД

  Ми з мамою жили у красивенному селі з неперевершеною назвою – Виблі. Ну, так вийшло. Гарне село, до речі. Тато був місцевим героєм – міліціонером. І як справжній герой – загинув при виконанні секретного завдання. А якщо точніше, то при спробі затримати бандитів. Крім мами, у моєму вихованні  активну участь  брала бабуся. Світла людина… Знахаркою була, але люди коли  так звали, а то частіше відьмою, усім не вгодиш, а злих і нещасних навколо повно. Так от о знахарка – культова особистість на все село і не тільки. Чому? Добряче зналася на травичці, грибочках і всякому такому не  всім зрозумілому. Мене теж баба вчила своїм ритуалам, хоча мамка й не хотіла, щоб я приймала участь у підозрілому шабашу. Зате я хотіла, а то більш вирішально та значимо, бо я чого як захочу, то трава не рости, вода не пливи, і взагалі – так треба і баста!

  Якось лікувала баба заїжджого з Києва Дмитра Павловича, а він мамці візьми й сподобайся. Буває. І вирішили вони  одружитися, тому що мамка завагітніла, то треба. Якби не завагітніла, не впевнена, що пішла б мамка за Дмитра Павловича, тому що з гонором і собі ціну ой як знала. Ну а як баба померла, то й взагалі яке воно те життя в селі? Усе до одного склеїлося. Вірніше, нічого не  клеїлося взагалі, тому змушені ми були відліпитися від села.

Ось так забрав нас з мамкою Дмитро Павлович до своєї великої квартири у Києві.  Можна сказати, забрав у зовсім інше життя. З Дмитром Павловичем, тепер я його буду звати просто «вітчим», мама була щасливою. Вона й сама не вірила, що з чоловіком можна жити  в такій гармонії. Він її розумів з півслова, а, бувало, й погляду мамчиного вистачало, щоб настало повне розуміння. Ніколи вони не сварилися, а якщо й назрівав конфлікт – вітчим старався якомога швидше згладити його: то посміхнеться, то на гумор все зведе, то просто обійме, але частіше здивовано підійме брови й мовчки дивиться. Цінний екземпляр, як для моєї мамки. Та й для мене нічого. Аби не одне «але». Ото вже життя так облаштоване, обов’язково знайдеться це препаршивеньке «але», яке зіпсує усе солоденьке. У вітчима був син. Дорослий, старший за мене. Не зійшлися ми з ним характерами. Як ми не сходилися  характерами,  я розповім пізніше, а зараз, думаю, варто розповісти про те, як ми перебиралися до Києва.

Це була така кінокомедія, що якби  знати, що усе так буде, то прихопили б камеру й зняли «велике переселення Іваничуків», а потім Оскара як мінімум у трьох номінаціях: «найкращий цирк року», «краща халепа року»  і «краще реаліті-шоу року». А якщо з Оскаром пролетіли б, то «Золоту малину»(примітка Автора - антипремія, за поганюче кіно) точно дали б.

Як я вже казала, після смерті баби зазбиралися ми до Києва. Переїзд нам видавався справжнім Вавилонським стовпотворінням. Ви скажете, ну про що тут можна говорити? У переїзді немає нічого хитрого: маючи певну акуратність, можна безпроблемно перевезти що-завгодно й куди-завгодно, особливо коли  справа стосується перевезення коробок з хламом, що збирався роками, а викидати його ой як не хочеться.

Враховуючи те, що мамка була вагітною і їй не можна було у руки брати більше одного кілограма (я в одному розумному журналі вичитала), а їй жах, як свербіло щось потягати, мені довелося доручити їй цінний вантаж – мамчин улюблений вазон з кактусом. Ото вона як схопила своє цінне колюче диво ( він важив 1 кг і 200 грамів, я зважила), то так з ним і бігала, керуючи завантаженням і відвантаженням,  як заправський прораб.  Іноді вона кололася цим кактусом, тому лаялася, іноді неповороткі вантажники  наштовхувалися на квіточку і теж брутально згадували чиюсь маму.

Виїзд з села був гамірним. Мамка довго стояла на могилці баби й за щось просила пробачення. Щиро так просила. Видно, було за що.  А я в цей час ловила гада нашого кота Савелія. Навіщо? Тю, так в новий дім потрібно, щоб кіт спочатку увійшов, а потім господарі. Традиція така. Коти доволі чутливі істотки, вони вміють знаходити спільну мову з домовиком та різною нечистю, яка мешкає в певному місці. Дипломатична місія, коротше. Впевнена, що у Києві котів теж вистачає, але  я думаю, що ніхто  б не зрадів, якби я там, у їхньому Києві, по двору моталася й кота підходящого шукала. Я бігаю, кіт верещить – навіщо людей туманити, краще в селі Савелія зловити. Спецефекти ті самі (я бігаю, кіт верещить), але в селі усі звикли до такого, навіть коту не співчували.

А ще ( по секрету!) в дім потрібно перевозити з собою домовика. Раніше наші предки ніколи не  переїздили в нову оселю без свого домового, а сьогодні мало хто  так робить, тому що не знає. А даремно. Мені про цю процедуру баба розповіла. Що робити?  Все просто, але збоку здається трохи дивним. Зате це легше, аніж ловити  переляканого кота Савелія. Мені баба сказала, що  домовика простіш за все забирати, якщо поставити коробку з м’якими речами на поріг за  десять хвилин перед від’їздом. Коли домовик побачить, що господарі лижі намилили, він обов’язково  залізе до коробки і з задоволенням приєднається до подорожі.  У пустій хаті не посміхається нечистій силі лишатися. А якщо схитрити і голосно ляпнути, що дім будуть зносити, вважайте вже сидить у коробці й  лише пихтить. А тепер на хвилинку уявіть, що про мене думали мама й вітчим. Вголос вони нічого не говорили, але по їхніх виразах очей я спокійно читала діагноз. Мене б не здивував запланований візит до психіатра.

- Викинь ти  цей віник. Я думаю, у Києві на базарі є. Так, Діма? – шикала мама. – Місце лише займатиме!

- Такого добра, Катюша, скільки хочеш, - підтвердив вітчим і додав, - Але ми давно вже пилососимо, - і пройшовся здивованим поглядом  по мені й пошарпаному вінику – знатний деркачик! Я ж знала, що коли домовик не встигне залізти до коробки, то забрати його можна лише з віником, в якому б стані він не був. І якщо в коробку домовик хоче чи не хоче лізти, то вже його справа, з віником домовик змушений  переїхати, щоб він там собі не намислив. Одного я лише не розуміла: якщо в будинку Дмитра Павловича є свій домовик, чи вживуться наші  нечисті сили разом? Але свого неодмінно треба забирати, бо ми у відповіді за приручених.