ГЛАВА 1 ЯК КІТ З СОБАКОЮ

- Кєша прелєсть, Кеша ха-ро-ший, Кєша ха-ро-ший, - і так разів двадцять. Я закрила вуха подушкою, але це не допомогло. Противний голос ненависного папуги наполегливо «ґвалтував» мій мозок. Все, виспатися не дасть, якщо вже розпочав свою улюблену пісеньку. Наполегливий, зараза.

- Кєша хочєт кушать, - нарешті змінив пластинку, але від цього краще не стало, тому що за законом жанру (я це точно знала), він мав скоро почати просити зерен. Не помилилася.

- Дай Кєше зєрнушек! Дай Кєше зєрнушек, дай, дай, дай!!!

- Боженько, де ти взявся на мою голову? – причитала, відвернувшись до стіни, потім перевела погляд на годинник – очманіла, бо  на циферблаті була шоста година ранку. А це неділя, між іншим, єдиний вихідний, коли можна відіспатися. І чому  папузі не спиться? Сидів би там собі під чорною напиначкою і куняв. Натомість:

- Кєше зєрнушек, зєрнушек, много зєрнушек!!! – вимагав наполегливо папуга. Мене бісив не той факт, що голодний птах репетує ні світ, ні зоря, а те, що  він це робить у моїй кімнаті, адже зазвичай  Кєша мешкав на кухні. З того мого злощасного дня народження, що відбувся  три місяці назад, ніяк не звикну до його постійного базікання. Тоді мені подарували  ( здуру озвучила, що не погано б мати папугу, який  говорить. Маю!) цього яскравого хронічно голодного ару. В моїй уяві говіркі папуги мали б іноді видавати якісь звуки, схожі на слова. Щас! Мій птах знав так багато (включаючи відбірний мат), що не кожна людина витерпить  його колоритний лексичний запас.

«Ти кто? – А я Кєша! Красівий Кєша!» - спочатку викликало замилування та сміх. Але тепер його вечірнє «Жрать! Жрать! Срочно!» викликає тільки обурення. Можна спати  мирно і бачити чарівний сон з веселкою та квіточками, а потім прокинутися під гучне: «Встать! Рукі ввєрх! Нємци!»  А «Кєше нужно купіть самочку!» хто його навчив? Тепер розумію,  якого рожна його продав (можливо, навіть віддав) попередній господар.

  Довелося злазити з ліжка, стягувати з клітки чорну попону, яку (в розумному журнальчику вичитала) накидають для того, щоб папуги спали. Це нормальні папуги сплять до того часу, доки не знімуть  шмат чорної тканини, а мій Кєша – рідкісна зараза, яка не розуміє ані подушкою по клітці, ані урочистого виносу на балкон – він там  активно починає спілкуватися з горобцями та голубами.

Єдиний спосіб закрити йому рота – дати зерен, які він просить. Особливий делікатес – чорне насіння, він його так кумедно розколупує, язичком дістає саме зернятко і премиленько  тихо протяжно вимовляє: «Ба-а-а-лде-е-е-жь!»

Доки Кеша їсть, то гасає по дну клітки, збирає своїм клювом насінини, лузає, але мовчить. А їсть, доки зерна є. Треба сказати, лущить він ті зерна зі швидкістю бабці зі стажем на лавочці перед домом. Як тільки перелущить – знову щось вимагає. Як не «жрать!», то «самочку». Ось таке егоїстичне створіння – Господи врятуй! Правду говорять мудреці: «Коли боги хочуть покарати  нас, то просто виконують наші бажання». А я ж могла стати власницею м’якенького хом’ячка, пухнастого котика, лагідного песика. Могла б… Проте, мені заманулося папугу.

Це «щастя» Кешу мені подарував на сімнадцятиріччя друг мого зведеного братика Стасіка. І це він мені, певно, за щось мстився так витончено.  Я була переконана що цього ранку  Стасік дрих без задніх ніг, якщо взагалі був вдома, а не у чергової дівахи ночував. Висипавши Кеші прямо на голову залишки зерен з пачки, на якій були зображені симпатичні канарочки, я, зла та небезпечна,  підскочила до дверей, що вели до  кімнати братика, і, не скидаючи обертів, просто одним поштовхом відкрила їх. Я була стовідсотково переконана, що це саме Стасік притіг мені до кімнати Кешу як помсту за підкладений годинник під його подушку на п’ять ранку минулого тижня.

- Зовсім запух? – зарепетувала я на всю кімнату, нишпорячи поглядом по  ліжку, але  Стас сидів біля комп’ютера. Він зі спокоєм ситого удава повернувся до мене і, оглянувши мою розтягнену піжаму ( хоча яка там піжама, просто шортики і коротюсінький топик) у поєднанні з закудланими патлами, спокійно мовив:
 

- А одягатися, перше, ніж вдиратися до кімнати  чоловіка, тебе не вчили?

- Це ти чоловік? Ти мені брат! Хоча й зведений! Можна подумати, ти мене вперше бачиш у такому прикиді! Твій папуга мене дістав! Не спиться йому! О шостій ранку вже жерти вимагає!

- Папуга твій, - відвернувся від мене  й спокійно констатував факт Стас. – Цілком нормальне бажання зранку – їсти. Хоч хтось у цьому домі притримується  режиму.

- А якого дідька його клітка стоїть у моїй кімнаті, га? Лише ти міг притягти!

- Я й притіг, - не відпирався Стас. – Він би почав репетувати й розбудив Єву, - вбивчий аргумент.

- Ага! А мене розбудив – нормально? – бушувала я.

- Нормально. Погодуй і він заткнеться. А мені  через півгодини треба бігти. Чайку зроби і гріночки присмаж… Ти ж все одно встала… І халатик накинь, а то  смущаєш, - і витріщившись  заспаними  очима в комп, Стасік почав тарабанити по клавіатурі, роблячи вигляд, що мене не бачить, не чує, не помічає.

Гріночки? Чайок? Це вже повний амбець! Мало того, що Кеша, так я ще  маю й цього годувати. У вихідний. О шостій ранку! Принц на відпочинку, блін!

- Ти дістав! – у мене вже не було ані слів, ані коментарів. В цей момент  раптом зрозуміла, як здійснюють вбивства в стадії афекту. Спокійно! Схопити стілець  і по башці хрясь! Чи чайником по все тій же башці, щоб більше не бісив. А ще прекрасна штукенція цвяходер. На щастя Стасіка  ані  стільчика вільного, ані чайника під рукою, а тим паче цвяходера у мене не виявилося. Шалено пощастило. Він значить усю ніч з дівахами  розважався, зараз  щось швидко додруковує, а я знову весь день з Євою – і ніякого особистого життя. А обіцяв учора, що я зможу в місто  виїхати, і з подружкою Юлькою відпочити – поговорити. А зараз відвернувся  і наче ні при ділах. Е ні, зі мною так не прокатить. Я підскочила до розетки і висмикнула  шнури, які туди були встромлені.