- Синочку, обережніше, не біжи так швиденько, - Вікторія дуже боялася, що син не зупиниться самостійно, і вискочить на дорогу. Страх за його життя переслідував її постійно. Вона усвідомлювала, що він - це її сенс, її мотивація, і щобезумовна любов до своєї дитини - це найбільша сила, яка може все.
Віка була красивою, худорлявою брюнеткою, із довгим та доглянутим волоссям, виразними очима, лагідною посмішкою та неймовірною харизмою. Вона подобалася чоловікам. Багато з них бажали володіти нею, але ніхто так і не зміг зрозуміти її вільну, прекрасну, спраглу до ніжності душу. Чоловіки часто втомлювалися бути лицарями, і коли Вікторія відчувала, що ставала звичним при ліжковим аксесуаром, вона втікала.
- Мамусю, подивися, що я знайшов, це... це... а що це? –допитливо подивився на Віку її син Любчик.
- Це морська мушля - усміхаючись відповіла Вікторія, і лагідно дивлячись на сина, додала, - це такі будиночки для молюсків, вони мешкають у морі, от давай прикладемо тобі до вушка - вона приклала ракушку до його правого вуха.
Любчик замислився, насупив своє чоло, а тоді у нього з'явилися щире здивування. Віка дивилася на реакцію свого сина, і розуміла, що для нього зараз відбувається диво. Їй дуже хотілося щоб син вірив у те, що дива можливі.
- Ти чуєш шум моря, ця мушля допомагає тобі почути звуки свого дому.
- Мам, а коли ми нарешті поїдемо на море, - раптово запитав її Любчик, дивлячись на неї сповненим надії, поглядом.
Вікторія знала, що це запитання буде... Вона насправді уже давно обіцяла дитині поїхати на море, але усе ніяк не могла вирватися із замкненого робочого кола. Адже вона уже три роки дуже старалася, щоб стати успішною, і дати усе своїй дитині...
Наступні декілька днів Віка усе частіше вигадувала собі доручення поза офісом, аби лише прогулятися і подумати.Вона ходила вузенькими пустими вуличками рідного міста, бо коли хочеш почути себе, потрібна тиша і натхненний спокій. Вона не розуміла, як може людина водночас мати стільки влади над іншими і не володіти власним життям… Вікторія йшла навмання, пила каву «to go», і шукала вихід. Не знайшла. Прийшла під вечір у власний офіс зовсім без сил. Несподіваний стук у двері повернув її у тяжіння. Це прийшов її помічник Андрій, молодий та завзятий працівник, який ще зовсім недавно був студентом, але дякуючи своїй наполегливості та невтомності багато чого досягнув. Віка завжди дивилася на його невтомний ентузіазм з іронічною посмішкою. Андрій не сподівався уже побачити свою начальницю так пізно на робочому місці. Він помітив її стурбований та виснажений вигляд.
- Доброго вечора, Вікторіє. Я думав, що Ви уже давнопішли… Що з Вами? Я можу якось допомогти?, – дуже обережно запитав він.
- Дякую Андрію, усе гаразд… , – сумно відповіла Вікторія.
Андрій дивився на Віку і не розумів, невже вона не відчуває, що він готовий вирішити усі її проблеми. Він знав, що вона сильна і самодостатня жінка і що їй не потрібен захисник, але він так прагнув торкнутися до її серця. Він кохав її, але сам боявся собі в цьому зізнатися…
Андрій вийшов із кабінету, зателефонував у доставку їжі, і замовив пізню вечерю на двох. Він надто добре знав, що за своїми переживаннями Вікторія сьогодні навіть забула поїсти. Коли привезли замовлення, він мовчки піднявся у її кабінет, вона сиділа спиною до дверей і дивилася на нічне рідне місто. Розклавши вечерю він тихо сказав:
- Смачного.
Віка різко повернулася, бо навіть не почула як хтось заходив до її кабінету, із подивом побачила свої улюблені суші та гарячу каву. Вона посміхнулася і була дуже вдячна Андрієві. Вона відчувала, що він захоплюється нею, але не розуміла як далеко сягнули його почуття. І правду кажучи він її теж притягував, їй була дуже приємною його компанія, вона часто лапала на собі його погляди і здригалася, але це було таке тепле для неї відчуття. Деякий час вони мовчки їли спонтанну вечерю, і лише часами зустрічалися поглядами, і одразу їх ховали.
- Вікторіє, - раптово почав Андрій, - скажіть, що Вас так сильно турбує? Це щось пов'язане із Вашим сином? Я обіцяю, це залишиться лише між нами…
Віка дивилася на нього, оцінювала, розуміла, що він щиро хвилюється за неї, і все ж наважилася на відверту розмову:
- Ну гаразд… Цю проблему напевне не можна назвати дуже масштабною, але я своєму синові уже декілька років обіцяю поїхати з ним на море, проте не виходить, бо просто не можу залишити свою роботу, надто багато часу та праці сюди вкладено… Я розриваюся, не знаю де чиню правильно, а де ні.
Андрій дивився на Віку і розумів, що її син для неї – це цілий всесвіт. Він не був багатослівним, знав, що слова не підкріплені діями, не варті абсолютно нічого, саме тому він сказав декілька невиразних фраз про те, що все буде добре, і вийшов із кабінету. Чоловік усвідомлював, що Віка звикла тримати усе на контролі, і просто боїться довіритися ще комусь окрім себе…
Наступного дня Андрій ще завзятіше вникав у кожну дрібницю їхньої роботи. Віка не могла цього не помітити. Вона ще із їхньої вечірньої розмови не зрозуміла нічого, була трохи збита з пантелику, але прийняла рішення не надавати цьому значення.
Минуло ще декілька днів. Віка трішки заспокоїлася і відволіклася від своїх сумних думок, та і Любчик більше не нагадував їй про море, хлопчик відчував, що не варто наполягати, адже бачив, що мама сумує і не хотів засмучувати її ще більше.
У вихідний недільний ранок, коли вони із сином ще ніжилися у ліжках, у двері подзвонили. Віка здивувалася, хто б це міг бути, адже вони нікого не чекали. Вона неохоче встала, швиденько переодяглася у домашній спортивний костюм, і пішла відчиняти двері. Із своєї кімнати вибіг заспаний Любчик, пригорнувся до матері і запитав: «Мамо, а хто там?», жінка знизала плечима, і вони удвох підійшли до дверей. На порозі стояв усміхнений Андрій. Вікторія була дуже здивована, побачивши його. Чоловік тримав у руках тортик і величезний радіокерований вертоліт. Любчик аж завмер, побачивши таку класну іграшку. Андрій чемно привітався, присів на рівень із малечею, і простягнув хлопчику подарунки. Любчик швиденько взяв подарунки, солодке віддав Віці, а сам із іграшкою, крикнувши невиразне «дякую», помчав до своєї кімнати. Андрій підвівся і з усмішкою глянув на Вікторію. Вона теж посміхнулася йому у відповідь і запропонувала випити на кухні кави. Чоловік із задоволенням погодився, але за однієїумови, що каву варитиме він. Вони сиділи на кухні, пили смачну каву із тортиком і розмовляли про все і про ніщо. Потім Віка вирішила, що потрібно приготувати щось поїсти, а Андрій напросився у той час піти і погратися із її сином. Чоловік дуже легко знайшов спільну мову із Любчиком, Вікторія чула, як вони разом добряче регочутьсяі граються новою іграшкою. Її серце потрохи тануло, але вона ще не хотіла собі у цьому зізнаватися.
#3248 в Сучасна проза
#9390 в Любовні романи
#2267 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 18.11.2021