15.

Шантана кілька разів спіткнувся на рівному місці, перш ніж він разом зі своїми блискучими п'ятами зник за найближчим рогом. Пузо ще пробурчав щось недобре на останок, але одного кам'яного погляду від Торіла вистачило, щоб той, скривившись, мовчки поповз за своїм прибічником.

Земний Король узяв зі столу один із найбільших коржиків з качкою і простягнув його Торілу.

— Ваша Величність, ви надзвичайно великодушні, — вклонився Торіл. — Чи можна ще один коржик для мого брата. Він ще ніколи не куштував качатини.

Земний Король із задоволенням поділився б з Торілом і половиною всього, аби ця міцна стіна з м'язів завжди стояла між ним і недружелюбним світом.

— Ваша Величність, — до стола підійшов інший шелуха, Блоха. — Води не бажаєте? Ось, чиста.

Поруч із ним тулилася його сестра Аші. У дівчинки в руці була глиняна кружка, позичена, судячи з різьблення, із «Щасливого Пса».

Земний Король кивнув і ковтнув кілька ковтків води. У ній відчувалася легка кислинка лимонного соку, що миттєво освіжила переповнений смаками рот. Він швидко зліпив два нових конвертики й подарував їх Блосі та Аші. Ті, незграбно вклонившись, схопили ласощі й відступили в тінь.

До «П'яного Монаха» почала підтягуватися й інша шелуха: Мємє, Лата, Каньї й Індрані. До черги ставали Сірий, Алмаз, Маффі.

Алмаз спробував отримати свою частку без реверансів, навіть без погляду в очі. У нього нічого не вийшло.

Не допомогли навіть запевнення, що вже завтра він принесе Земному Королю гірського меду — найкращого! Земний Король лише відмахнувся від нього пораненою рукою, а здоровою підкликав наступного в черзі.

Це був далеко не перший вечір, коли Земний Король роздавав на вулиці делікатеси. Перший раз трапився одразу після Великого Дощу. Тоді він усіма правдами й неправдами він добув цілу торбу хурми й, сидячи на дереві, неспішно її споживав.

Саме тоді Кмітливий Мємє замість звичного «Шестипалий» жартома, з чималою часткою театральності, вигукнув: «Ваша Величність!» — і в ту ж мить у його руці опинився стиглий помаранчевий плід. Інші хлопці, бачачи це, підхопили гру, і кожен, хто вклінявся й виголошував ці слова, отримував свою хурму.

Відтоді шелуха з усієї «Кишки» зверталася до нього так, як належить звертатися до короля.

Земний Король чудово розумів, що Торіл був набагато хоробрішим і могутнішим за нього. Мємє — дотепнішим і спритнішим. Пузо — зухвалішим. Блоха завжди вигравав суперечки. Маффі знав усі стежки на пагорбах. А Рачана... Рачана була прекраснішою за будь-кого. І, звичайно, будь-хто з них міг більше сказати, ніж він.

І все ж.

Серед усієї «кишкової» шелухи був лише один беззаперечний Король. І це був він.

Невже він був дурнем, спускаючи цілі статки за один вечір?

Ті, хто були більшими й спритнішими, вже не раз обдирали його до нитки. Не допомагало навіть спати, обійнявши мішечок із мушлями — він усе одно прокидався з порожніми кишенями.

Був у нього і схрон, таємна схованка, куди він колись ховав свої заробітки. Але одного разу, прийшовши туди, він виявив лише порожню дірку в землі.

Тож хто ж був більшим дурнем: Шестипалий, що марно збирав свої скарби, чи Земний Король, що їв те, на що його кишені не вистачило б?