12.

День і ніч у Місті Праведників були несхожі, як два різних світи. Раніше Земний Король порівнював цей контраст зі своїми руками — такими різними, але однаково своїми. Тепер і це порівняння виявилося вкрадене в нього.

Удень Пагорби здавалися безлюдними, наче спустошені лисицею пташині гнізда. Лише строката тканина й одяг, що висів під вікнами, видавали наявність мешканців. Вночі ж у будинках горіли олійні лампи, мангали, печі.

Вулиці долини й «Кишка», зокрема, ніколи не затихали повністю, але із заходом сонця вщухала денна поспішність і метушня. Сміху ставало більше, розмов про праведне життя — менше.

Плач цикад не втихав і вночі, і Земний Король продовжував би його ігнорувати, якби одна з цикад не подзюрила йому на плече, коли той проходив під деревом.

Беззоряне небо не бажало мати нічого спільного зі світлом, що лилося з вулиць. Вночі архітектура міста втрачала свої шорсткості та нерівності, нескінченні ліхтарі крали погляди й палили наївним метеликам крила.

Так само ніч на Пагорбах Праведників підсвічувала безкінечну війну в місті. Конфлікт, у якому брали участь лише обрані, але від якого вигравав кожен мешканець міста. Мова йшла про битву торговців, ділків і крамарів, де розмір дрюків і сила м'язів не мала значення, а перемагали лише хизування та розмах.

Поруч із «Щасливим Псом» ось-ось закінчили мурал на довжелезній білій стіні, де посміхаючись пес сидів у оточенні численних ковбас, різноманітних яєць, риби, м'яса та сирів.

Над входом у заклад «У Тітоньки Канти» висів вирізаний у скелі червоний рак у компанії кількох кружок із веселими напоями.

Закритий вночі павільйон, де торгували переважно річковою рибою, сторожив вилитий з бронзи кіт, чиє товсте черево, тім'я й дзвіночки блищали від постійних погладжувань. За спостереженнями — це був також єдиний кіт серед усіх пагорбів, у якого хвіст не було злочинно обрубано.

Заклад із довгою назвою «Одна чашка чаю та стільчик» не мав яскравих розписів чи скульптур, але його вилизана до блиску чистота з відсутністю зайвих деталей спокушала погляд кожного, хто проходив повз.

У «Джмелі» не було стін як таких, лише високий дах. Усе це для того, щоб кожен перехожий міг бачити вбрання працівників, що перетворювало їх на ходячі квіти.

Однак ніде так не запікали гуся, як у легендарному підвальчику з назвою «П'яний Монах». Земний Король не знав напевне, але багато разів про це чув.

Усередині «П'яного Монаха» стояв вівтар Святому Хавкину, який за життя не чурався ні бодяги, ні жіночих ласк, ні похабних малюнків на стінах. Родина, що тримала старий підвал, наполягала: саме тут Святий Хавкін ночував сотні Великих Дощів тому. І в це охоче вірилося — адже без заступництва Святого це місце не пережило б навіть одного сезону дощів.