9.

Лише ближче до заходу сонця він дістався до боліт, де на горбатому пагорбі приліпла, наче паразит, хата Мокуші.

Земний Король виглядав настільки знесиленим, що навіть місцеві, особливо ненажерливі комарі, наче, зжалилися над ним, дозволивши тому зберегти ту кров, що в ньому залишилася.

Мешканці пагорбів приховували свої візити до Мокуші, особливо молоді жінки. Тому Земного Короля здивувала дівчина, що проходила повз, яка, судячи з вигляду, бачила трохи більше Великих Дощів, ніж він сам. Зазвичай клієнти Мокуші, та й сам Земний Король, обирали обхідну стежку замість цієї.

Вона була так поглиблена у свої переживання своїми пониклими очима, що пройшла повз, так і не помітивши, як ледь не зіткнулася з Земним Королем на вузькій стежці.

За дверима чулося піднесене носове співчання господарки боліт. Перед тим як постукати, Земний Король ще раз перевірив наявність рідкісного гриба, заради якого його послали.

— Заходь, пелюсточку, — не дочекавшись стуку, запросила гостя Мокуша. — Ти приніс мого грибочку?

Земного Короля не здивувала поінформованість старухи про його появу, скоріше її піднесений настрій і смішок від власної ж простенької рими.

Він увійшов до її обителі з попелястим тришапочником на витягнутій руці. Мокуша тим часом із ентузіазмом збирала з невеликого відра на столі щось схоже на тельбухи й чепурно складала це в глиняну мисочку.

— Пелюсточку... — радісно протягла Мокуша, дивлячись на знахідку.

Її шкіра була в зморшках, а сутула постава і шия, як у стерв'ятника, обіцяли повільність і немічність. Але це враження миттєво розвіювалося, коли око помічало її міцні, жилаві ноги і рот, повний здорових, міцних зубів. І все ж не було сумнівів — Мокуша бачила більше півтора сотень Великих Дощів.

— Ти й уявити собі не можеш, пелюсточку, які дивовижні зілля і лосьйони я зварю з цього попелястого тришапочника!

Потім вона помітила іншу руку Земного Короля, і блиск у її очах згас, наче його й не було.

Її ніс зморщився. Натягнуті губи перетворилися на одну тонку нитку. Вона кинула відро з тельбухами вбік, а її пальці скривила судома, і ті без її відома стиснулися в ведмежі лапи.

Після її першого важкого кроку затремтіли полум'я свічок. Після другого серце Земного Короля впало вниз, прямо в його кисет.

Мокуша схопила його за кисть пораненої руки й уважно вивчала обрубок, де раніше виріс другий безіменний палець. — Ось пацючата... І справді відрізали.

У її голосі відчувалося розчарування.

— Я ж казала тобі, що цей день настане, Пелюсточку. Звичайно, тобі, недорослому, видніше, ніж мені, старій віщунці, — іронізувала Мокуша. — Хто це був?

Після короткої паузи Мокуша махнула рукою, знаючи, що Земний Король їй нічого не скаже. Вона підняла відро з тельбухами й продовжила збирати їх собі в мисочку, але вже без минулої охайності.

— А я казала тобі: «Продай мені свій шостий палець, поки тобі його на вулиці не відтяпали.»

Не отримавши відповіді, вона знову підбігла до нього і проридала:

— А ГОВОРИЛА Я ТОБІ ЧИ НІ?!

У вухах з'явився дзвін. Кров повернулася до голови Земного Короля, і він нервозно закивав головою.

— Я б знайшла тобі бханга, обережно б відрізала твій дорогоцінний пальчик і зберігала б його, як зіницю ока, — вже з теплотою пояснювала вона. — Дала б тобі мушель, скільки зможеш забрати, продай ти мені його тоді!

Очі Земного Короля вже вдруге за день налилися сльозами. — Ти правильно робиш, що плачеш, — перебила його Мокуша. — Але що ми дізналися з цієї біди?

Земний Король ще раз згадав посмішкуваті очі покидька з ножем, а після — адхікарі, який йому не допоміг, і стиснув свої п'ять пальців, що залишилися, в кулак.

— У місті завелася ще одна Дааяна і... — Мокуша перервала саму себе на останньому слові. Це слово було не для чужих вух.

Вона стукала довгими нігтями по столу, вивчаючи його пронизливим поглядом.

— Ой, та що ти там не знаєш, Пелюсточку, — сама себе вгамувала Мокуша, а потім із хрустом вивернула свої стопи в зворотний бік і розправила сіду косу. Її волосся почало витися, як третя рука. — Ось так набагато зручніше.

Вуха Земного Короля не були чужі чуткам про Мокушу, і все ж

її справжній вигляд його жахав. Жахав, але недостатньо сильно, щоб втекти й відмовитися від вісімдесяти обіцяних зелених мушель.

— Сьогодні ми з тобою дізналися дві новини, і кожна гірша за попередню, — продовжила вона. — Перша... — Мокуша виставила палець угору. — Серед наших з тобою пагорбів оселилася одна з багатьох моїх сестер.

Своїм гострим носом вона показала Земному Королю на стілець, і той послухав.

— Друга... вона достатньо стара, щоб знати про «Зілля Без Імені».