Глава 27. Адептка на чотирьох лапах

Олівія

Я думала, що після того, як Себастіан впізнав мене, моє життя стане хоч трохи схожим на романтичну баладу. Ну, знаєте: обійми, спільні роздуми над складними алхімічними формулами при світлі свічок та його палкі обіцянки врятувати мене будь-якою ціною. Я вже уявляла, як він буде здувати з мене порошинки (або хоча б вичісувати пух).

Але Себастіан Тіан не був би наймолодшим і найсуворішим ректором в історії Академії, якби не вмів зіпсувати момент своєю нестерпною, просто таки залізобетонною практичністю.

— Олівіє, — сказав він вранці, стоячи перед дзеркалом і з бездоганною точністю поправляючи свої ідеально накрохмалені манжети, — той факт, що твоя душа зараз перебуває в тілі моєї кішки, не звільняє тебе від академічної заборгованості. Статус «істинної пари» не дає автоматичного зарахування іспитів.

Я завмерла на краю ліжка з піднятою лапою, якою саме збиралася граціозно вмитися. Що?! Він це серйозно?

— Ти вже пропустила безліч занять, — продовжував він, розвертаючись до мене з абсолютно серйозним обличчям, на якому не здригнувся жоден м’яз. — Програма з теоретичної метаморфології не чекатиме, поки ми знайдемо сльозу фенікса і проведемо ритуал. Ти підеш на лекції. Тіра завжди вільно ходила коридорами, ніхто не запідозрить нічого дивного, якщо ти просто посидиш на задній парті й послухаєш. Буде легше наздоганяти, коли ти... повернешся у власне тіло.

Я обурено і дуже гучно мявкнула, що в перекладі з котячої на загальнодоступну означало: «Ти знущаєшся?! Подивися на мене! Я — кішка! Як я маю конспектувати? Дряпати на партах? Чи писати хвостом?!»

— Не сперечайся, — він на мить примружився, і в кутиках його тонких вуст промайнула ледь помітна, майже примарна посмішка, яку я раніше ніколи не помічала. — Вважай це частиною терапії. Твій мозок має працювати, щоб магічні канали не атрофувалися.

Так я опинилася в аудиторії №4 на лекції професора Горна. Ситуація була просто сюрреалістичною: навколо пахло старим пергаментом, магічним пилом і страхом студентів перед сесією.

Я сиділа на широкому кам’яному підвіконні, намагаючись не привертати уваги і вдаючи звичайну сонну тварину, поки професор нудним, монотонним голосом розповідав про «Стабілізацію ефірних потоків». Лола, яка сиділа на першій парті прямо під носом у викладача, весь час нервово озиралася на мене. Вона то червоніла, то блідла, а її перо тремтіло в пальцях. Вона єдина в цій залі знала правду, і, судячи з її дикого вигляду, їй хотілося або негайно втекти, або затиснути мене в обіймах і розридатися на все горло.

— А тепер, — пробасив Горн, поправляючи окуляри на кінчику носа, — хто з присутніх зможе пояснити принцип розширення аури при контакті з істинним партнером? Бажано без цитування дешевих любовних романів.

В аудиторії запала гробова тиша. Студенти раптово почали дуже уважно вивчати свої порожні конспекти. Я мимоволі пирхнула, і цей звук пролунав досить голосно в тиші. Та про це я могла б написати цілу дисертацію! Я відчувала цей принцип кожною ворсинкою на своїй шкурі. Навіть зараз я відчувала, як Себастіан — який, мабуть, сидів у своєму кабінеті за три поверхи звідси — резонує зі мною крізь стіни. Наш зв’язок пульсував, наповнюючи мене його спокійною, холодною впевненістю.

— Ну що, ніхто? — професор окинув присутніх суворим поглядом поверх окулярів. — Невже майбутні магістри не знають базової теорії почуттів? Адептко Лоло, можливо, ви?

Лола здригнулася так, ніби її вдарило розрядом.

— Е-е... ну... це коли двоє людей... вони як би... ну, їхні нитки переплітаються і вони... світяться? — вона виглядала так, ніби хотіла провалитися крізь землю.

Я не втрималася від коментаря до такої «глибокої» відповіді. Стрибнувши з підвіконня, я м'яко приземлилася на її стіл. Підійшла до її зошита і лапою, яку я заздалегідь «випадково» вмочила в розлите чорнило на сусідній порожній парті, поставила велику жирну пляму прямо біля невдалого визначення «Симбіоз». Потім я провела криву лінію вбік, намагаючись зобразити векторний напрямок потоку.

— Ой! Тіро! Що ти робиш?! — перелякано вигукнула Лола.

— Тіро, геть зі столу! — гаркнув Горн, б'ючи лінійкою по кафедрі. — Ректорська кішка останнім часом зовсім розперезалася. Відчуває повну безкарність!

Але найгірше чекало мене на перерві, коли я намагалася вийти в коридор, щоб хоч трохи провітрити вуха від лекції. До Лоли підійшов Маркус — той самий красень з третього курсу з ідеальною посмішкою, який вже пів року намагався мене запросити на побачення, коли я ще була у своєму нормальному тілі.

— Слухай, Лоло, — він почухав потилицю, виглядаючи дещо збентеженим. — А де Олівія? Вона вже давненько не з’являється в бібліотеці та на спільних обідах. Я хотів запросити її на бал Повні, поки хтось інший не випередив.

Я ледь не звалилася з підвіконня від несподіванки. На бал? Мене? Маркус?

— Вона... вона трохи прихворіла, — пролепетала Лола, з жахом і благанням дивлячись на мене, ніби я могла їй підказати кращу версію. — Дуже серйозна магічна застуда.

— Шкода, — щиро зітхнув Маркус і раптом простягнув руку до мене, намагаючись погладити. — О, це ректорська? Яка симпатична киця. Мабуть, сумує за своєю подружкою.

Він хотів почухати мене під підборіддям. Я бачила його довгі, доглянуті пальці, що наближалися до мого носа, і... раптом відчула, як через наш зв’язок до мене долетіла справжня хвиля крижаного, колючого холоду. Себастіан! Він був далеко, зачинений у своєму кабінеті, але він безперечно спостерігав через наші узи, і йому дуже не подобалося те, що він бачив. Ревнощі ректора були відчутні на смак, як металева стружка.

Я різко шипнула, притиснула вуха і зробила дуже переконливий вигляд, що хочу відкусити Маркусу палець по самий лікоть.

— Ого! Яка агресивна! — хлопець миттєво відсмикнув руку, ледь не впустивши сумку. — Яка дика бестія. Одразу видно — тварина Тіана. Така ж холодна, неприступна і з кепським характером.