Глава 24. Помилка Лоли

Себастіан 

Минула година, відколи я активував коло перенесення, але результат був нульовим. Я влив у плетену сову стільки магічного імпульсу, що солома всередині мала б ожити й заговорити, але талісман залишався просто іграшкою. Олівія не ворухнулася. Її душа, яку я так розраховував знайти в цьому якорі, не відгукувалася.

— Чому? — я витер піт із чола, відчуваючи, як порожнеча в моїх грудях розростається. — Стрілка вказувала сюди. Зв’язок мав спрацювати.

Тіра сиділа на підлозі, спостерігаючи за моїми марними зусиллями з виразом такої глибокої втоми, ніби вона сама щойно тягала каміння в каменоломнях. Коли я вкотре спрямував потік енергії на сову, вона просто відвернулася і пішла до дверей.

Я вийшов слідом, відчуваючи потребу змінити обстановку й бодай на хвилину вийти з задушливого марева лазарету. Проходячи повз нішу біля сходів, я раптом завмер.

У тіні колони стояла Лола. Вона була не одна. Перед нею височіла сіра постать Мисливця. Я не чув слів, але бачив, як вона гарячково шепоче, притискаючи руки до грудей, а він нахилився до неї, наче величезна хижа птаха.

— Адептко Лоло! — мій голос прогримів під склепінням, змушуючи дівчину підстрибнути на місці.

Мисливець повільно, з неприємною грацією, розвернувся. Його каптур здригнувся, але він не промовив ні слова — просто розчинився в тінях коридору, наче його там і не було. Лола залишилася стояти, бліда й тремтяча.

— Підійдіть до мене, — наказав я, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють.

Вона підійшла, не піднімаючи очей. Її пальці судорожно перебирали край мантії.

— Про що ви з ним говорили? — я заблокував їй шлях, нависаючи над нею. — Ви знаєте, хто це? Ви розумієте, що розмова з Мисливцем без мого дозволу — це пряме порушення безпеки Академії?

— Він... він просто питав про Олівію, пане ректоре, — затинаючись, пролепетала вона. — Він сказав, що хоче допомогти. Що інквізиція має спеціальні методи, щоб повернути душу, якщо знати деталі її життя. Він був такий ввічливий...

— Ввічливий?! — я ледь не заричав. — Лола, ти хоч розумієш, яка ти дурна? Мисливець не допомагає! Він виманює інформацію, щоб знайти найслабше місце в її захисті й вирвати Есенцію разом із життям! Що саме ти йому сказала? Кожне слово!

— Я... я просто розповіла про те, як ми готувалися до іспитів... про те, що вона любила... і про те, що вона... вона дуже любила Тіру, — Лола шмигнула носом, і в її очах з’явилися сльози.

Я відчув, як тривога встромила свої пазурі мені в серце.

— Тільки це? Лоло, мені здається, ти знаєш набагато більше, ніж кажеш. Що ти приховуєш?

Я зробив крок до неї, активуючи легке ментальне тискування. Це було жорстко, але я не мав права на делікатність.

— Якщо вона помре через твою балакучість або таємниці, я особисто простежу, щоб тебе виключили без права на магічну практику! Кажи!

Лола підняла на мене очі, повні справжнього, тваринного жаху. Вона відкрила рота, ніби хотіла щось сказати, подивилася на Тіру, яка саме визирнула з-за моєї спини, і раптом її обличчя перекосилося.

— Я... я нічого не знаю! Я просто хотіла допомогти! — скрикнула вона.

Перш ніж я встиг її схопити, вона розвернулася і кинулася бігти геть по коридору, ридаючи на ходу. Її кроки швидко затихли вдалині.

Я залишився стояти, дивлячись їй услід. Щось у цій картині було неправильним. Вона не просто боялася мене — вона боялася того, що вже накоїла.

— Мисливець отримав те, що хотів, — пробурмотів я, відчуваючи гіркий присмак поразки.

Я подивився на Тіру. Кішка сиділа нерухомо, втупившись у те місце, де щойно стояв Мисливець. Вона виглядала так, ніби щойно почула свій власний смертний вирок.

Я повернувся до лазарету, але в моїй голові вперше з’явилася думка: а що, якщо сова — це лише відволікаючий маневр, який я сам собі вигадав? Що, якщо душа Олівії зовсім не в сові, а Мисливець тепер знає, де саме її шукати?