Глава 23. Мисливець виходить на слід

Себастіан

Я стояв біля ліжка Олівії, вдивляючись у показники магічних індикаторів. Вони були стабільними, але мертвими. Жодної динаміки. Тіло перетворилося на ідеально підтримувану судину, яка чекає на вміст, що безслідно зник. Крізь напівпрозору шкіру адептки ледь помітно пульсувало золотаве світло Есенції, але воно було хаотичним, наче пожежа в замкненому домі.

— Ви марнуєте час, ректоре, — пролунав за моєю спиною голос, від якого по стінах лазарету побігли гострі тріщини інею.

Мисливець стояв у дверях, не переступаючи поріг, наче сама земля під ним була йому ворожою. Його постать у напівтемряві здавалася дірою в реальності, чорною плямою на тлі стерильно білих стін. Він повільно підняв руку і вказав довгим, обтягнутим сухою сірою шкірою пальцем на Олівію.

— Ваші зілля та закляття зцілення — це лише пластир на відрубаній голові. Вона не прокинеться, скільки б місячного каменю ви не перевели.

— Поясни, — я розвернувся до нього, стискаючи кулаки так, що хруснули суглоби. — Мої розрахунки кажуть, що стабілізатор діє.

— Її аура... вона не просто пошкоджена. Вона розділена, Тіане. І річ не в самій Есенції. Вона могутня, але вона не вбиває носія миттєво. Тут був проведений якийсь неправильний, дилетантський обряд. Щось пішло не так у момент поглинання, і замість того, щоб злитися з силою, душа була виштовхнута з фізичної оболонки. Те, що ви бачите перед собою — лише порожній глечик. Її душі немає в цьому тілі. Вона десь зовні, блукає коридорами або замкнена в якомусь предметі, що був поруч у момент спалаху.

Холод пройшов моїм хребтом.

— Ти впевнений, що це саме вона взяла артефакт? — запитав я, хоча серце вже знало відповідь. — Може, вона стала випадковою жертвою?

Мисливець видав звук, схожий на сухе клацання кісток.

— Сумнівів нема. Слід веде прямо до неї. Вона пахне краденим золотом.

Коли він пішов, залишивши по собі стійкий запах озону та могильного холоду, я дістав із шухляди невелике срібне дзеркало істини. Раніше я попросив Лолу принести особисті речі Олівії — щоденник, гребінець, якісь дрібнички, — сподіваючись підготувати на їхній основі закляття глибинного аналізу. Тепер же я використав дзеркало прямо над її тілом.

Те, що я побачив, змусило мене здригнутися. В відображенні Олівія не просто спалахнула — вона засяяла, як наднова зірка. Кожна клітина її тіла була просочена Есенцією. І в цей момент у моїй пам’яті виплив епізод загальної перевірки адептів у день викрадення. Тіра! Кішка тоді поводилася як скажена, вона кинулася під ноги Олівії, зірвала перевірку, не давши їй пройти крізь магічну рамку. Я тоді списав це на котячі примхи... але Тіра просто рятувала її від викриття.

— Що ж ти задумала, Олівіє? — прошепотів я в порожнечу. — Нащо ти в це влізла? Ти хотіла цієї сили чи тебе хтось змусив?

Я мав розібратися з цим. Але потім, спершу її врятувати. А вже потім дізнатися, хто ж насправді моя істинна: жертва обставин чи злочинниця? 

Я знову подивився на коробку з речами, які принесла Лола. Мав бути спосіб знайти її душу. Я активував «Стрілку Пошуку» — складне закляття, що реагує на індивідуальні вібрації. Срібляста магічна голка закрутилася в повітрі над гребінцем, над щоденником, і раптом різко завмерла.

Вона вказувала прямо на Тіру, яка сиділа на сусідньому ліжку.

Кішка відсахнулася, її хвіст розпушився, а в очах на мить промайнуло щось настільки людське, що я завмер. Невже?..

Але потім стрілка сіпнулася і вказала на те, що лежало прямо біля її лап. Це була плетена сова — маленький, трохи потертий талісман, який, за словами Лоли, Олівія зробила сама. Стрілка пульсувала золотим світлом, вказуючи саме на цю іграшку.

— Звісно... — видихнув я, відчуваючи, як камінь падає з плечей. — Талісман. Вона вклала в нього стільки своєї магії та емоцій під час виготовлення, що під час вибуху сова стала ідеальним магічним якорем. Її душа замкнена тут.

Я схопив сову. Вона була теплою — мабуть, тому що Тіра на ній щойно лежала, намагаючись захистити останню іскру своєї подруги.

— Дивіться, — звернувся я до порожньої палати, наче Олівія могла мене чути. — Стрілка не бреше. Це пояснює, чому кішка одразу лягла на цю річ — вона відчувала твою присутність, Олівіє.

Я обережно поклав плетену сову на груди сплячої дівчини, прямо над серцем.

— Тепер нам потрібен ритуал перенесення з предмета в тіло. Це займе час, мені треба підготувати стабілізуюче коло, але тепер я врятую тебе.

Тіра видала дивний звук — щось середнє між розчарованим стогоном і лайкою. Вона підійшла до мене і почала бити лапою по моїй руці, намагаючись відштовхнути талісман.

— Не заважай, мала, — я м’яко, але рішуче відсторонив її. — Я знайшов її. Тепер я знаю, де вона.

Я вийшов із палати, сповнений нової надії та рішучості. Я був впевнений, що знайшов істину в сові. Я не помітив, як Тіра в повному розпачі подивилася на іграшку, а потім на зачинені двері.

Я був засліплений власною логікою мага-теоретика. Правда сиділа на чотирьох лапах і щойно намагалася мене зупинити, а я поклав бездушну солому на серце дівчини, сподіваючись на чудо, яке ніколи не станеться за допомогою цієї ляльки.