Глава 18. Спільна ніч

Себастіан

Стерильна тиша лазарету тисне на вуха сильніше за крик. Тут пахне озоном, холодною магією та білою смертю, яку цілителі намагаються виштовхнути за двері. Я стою біля ліжка Олівії, стискаючи в руках флакон із щойно приготованим стабілізатором.

— Ну ж бо, Олівіє... це має спрацювати, — шепочу я, вливаючи кілька крапель лазурової рідини їй у вуста.

Я чекаю. Хвилину, дві, десять. Магічні індикатори над ліжком ліниво блимають синім — показники стабільні, але вона не прокидається. Її грудна клітка піднімається так само рівномірно, обличчя залишається нерухомою маскою. Тіло прийняло зілля, воно зміцніло, але «господар» не повернувся додому.

Порожнеча.

Я знесилено падаю в старе дерев’яне крісло поруч із ліжком. Мої сили вичерпані. Я відчуваю, як магічні канали всередині мене горять від перенапруження. Вся ця нічна біганина, алхімічні розрахунки та відчайдушне намагання врятувати ту, кого я ще вчора хотів вигнати з Академії, висмоктали мене до дна.

Тіра застрибує на підвіконня, її очі в напівтемряві світяться двома золотими вогниками. Вона дивиться то на мене, то на нерухому Олівію. У її погляді стільки напруженої уваги, що мені стає ніяково.

— Ти теж чекаєш на диво, мала? — бурмочу я, закриваючи повіки.

Сон приходить миттєво, але це не відпочинок. Це падіння в безодню. Мені сниться бібліотека, але замість книг на полицях — скляні судини з душами адептів. Я біжу вздовж рядів, шукаючи ту саму, золотаву, але вона вислизає, розбивається об підлогу, перетворюючись на попіл. Я відчуваю, як мій власний магічний дар починає виходити з-під контролю, розриваючи вени зсередини. Біль такий реальний, що я починаю задихатися уві сні.

Раптом холод кошмару відступає. Щось тепле, пухнасте і неймовірно живе торкається моїх грудей.

Я не розплющую очей — я занадто глибоко в пастці сну, але відчуваю, як Тіра вмощується прямо над моїм серцем. Вона впирається лапками в моє тіло, і я чую її гучне, розмірене муркотіння. І в цей момент стається щось неможливе.

Наш резонанс — той самий проклятий зв’язок із Олівією — раптом спалахує з новою силою. Але він іде не від ліжка. Він іде від кішки.

Я відчуваю, як моє розбурхане серце сповільнюється, підлаштовуючись під її ритм. Один удар... другий... третій... Наші серця б'ються в унісон. Моя магія, що хвилину тому хаотично іскрила, раптом вирівнюється, заспокоєна цим теплом. Це не просто котяче муркотіння — це гармонія, яку може дати тільки істинна пара. Вона ніби вливає в мене спокій, витісняючи залишки болю. Крізь напівсон я відчуваю дивне тепло в районі ключиці, там, де шкіра зазвичай реагує на присутність Олівії.

Я сплю без сновидінь. Вперше за довгий час — глибоко і спокійно.

Ранок пробивається крізь високі вікна лазарету, осліплюючи мене. Я різко здригаюся і прокидаюся.

Тіра все ще лежить у мене на грудях, але щойно я ворухнувся, вона миттєво зіскочила на підлогу, почавши старанно вмиватися, наче нічого не сталося. Я дивлюся на свої руки — пальці більше не тремтять. Магічний резерв відновився дивно швидко, наче хтось вручну відрегулював мої потоки.

Я переводжу погляд на Олівію. Вона в тому ж стані. Жодних змін.

— Дивно, — промовив я, потираючи обличчя. — Я був упевнений, що вночі...

Я замовк, згадуючи відчуття єднання. Того самого резонансу, яке неможливо підробити. Я подивився на Тіру, яка ліниво потягнулася біля моїх ніг.

Якщо Олівія — моя істинна пара, то чому я відчув «відповідь» зв'язку від кішки, поки справжня дівчина лежала в комі за два кроки від мене?

У голові почала формуватися підозріла, абсолютно божевільна здогадка. Есенція дає здатність розуміти тварин. А якщо вона робить щось більше? Якщо при критичному викиді вона дозволяє магії істинності... мігрувати?

— Тіро, — покликав я. — Підійди-но сюди.

Кішка завмерла, настороживши вуха, але не поворухнулася. Вона дивилася на мене з виразом «я просто кішка, я не розумію людської мови», але я помітив, як її хвіст нервово смикнувся.

Я встав і підійшов до неї, присідаючи на одне коліно.

— Ти знаєш, що я відчув вночі? Ти не просто гріла мене. Ти стабілізувала мою ауру так, як це робить... вона.

Я простягнув руку, щоб торкнутися її голови, але в цей момент до палати зайшов магістр Ейб.

— Пане ректоре! Ви все ще тут? Оглянемо пацієнтку?

Я різко підвівся, відганяючи від себе марення. Це просто виснаження. Мозок шукає Олівію в усьому, що бачить, навіть у домашній тварині. Магія Есенції на її шерсті просто збиває мої сенсори з пантелику.

Але здогадка, маленька і гостра, як котячий кіготь, засіла десь глибоко. Я знову глянув на Тіру. Вона дивилася на мене занадто... розумно.

— Продовжуйте спостереження, магістре, — кинув я через плече, виходячи з палати. — І будь ласка, виведіть кішку. Їй тут не місце.

Я йшов коридором, відчуваючи спиною засуджуючий погляд золотих очей. Якщо моя теорія хоча б на частку правдива... то я не просто ректор. Я божевільний, який закохується в іскру власної адептки, замкнену в рудій шкурі. І це лякало мене більше, ніж будь-яка інквізиція.