Глава 16. Шпигунські ігри на м’яких лапах

Олівія

Бути кішкою — це мати перепустку «всюдихід» у світі, де для людей зачинені всі двері. Поки Себастіан спав у кріслі, затиснувши в руці роздруківку з моїм магічним спектром, я зрозуміла: це мій шанс. Мені потрібно було побачити Лолу. Я мала знати, що вона не зробила нічого дурного з тими грошима і що вона взагалі ще тримається.

Вислизнути з ректорських покоїв виявилося простіше, ніж я думала. Головне — не думати про замок як про складну магічну схему, а просто уявити, як ти просочуєшся крізь шпарину.

— Послухай, незграбо, якщо ти будеш так голосно тупати лапами, нас почують навіть горгульї на даху, — бурчала Тіра, поки я неслася коридорами. — Кішки не бігають, вони перетікають з однієї тіні в іншу. Зроби крок м’якшим!

— Я стараюся! — відсапнула я подумки. — Ці лапи живуть своїм життям.

Гуртожиток зустрів мене знайомим запахом підгорілої вівсянки та дешевих парфумів. Я прослизнула у кватирку нашої кімнати й завмерла на підвіконні.

Те, що я побачила, змусило моє котяче серце боляче стиснутися. Лола сиділа на моєму ліжку, обійнявши мою улюблену подушку. Її очі були червоними від сліз, а на столі лежав той самий шкіряний капшук із грошима. Вона навіть не торкнулася його.

— Олі, ну як же так... — схлипнула вона, розкачуючись з боку в бік. — Ти ж казала, що все буде добре. Тепер інквізитори ходять по коридорах, питають про тебе... А ти там, у лазареті, холодніша за лід...

— Лоло, я тут! Я поруч! — закричала я, але з рота вилетіло лише коротке «мняу».

Лола здригнулася і подивилася на підвіконня.

— Тіра? Що ти тут робиш? Ректорська кішка... — вона витерла сльози рукавом. — Іди геть, красуне. Мені зараз не до тебе.

Вона знову відвернулася. Я відчула, як відчай накочується хвилею. Вона думає, що я помираю. Вона здасться, вона може розповісти комусь про гроші через почуття провини!

— Подай їй знак, — раптом серйозно сказала Тіра. — Але не людською мовою, бо вона збожеволіє. Зроби щось, що робила тільки ти. Те, що кішки ніколи не роблять.

Я озирнулася. На столі лежав мій щоденник і олівець. Я стрибнула на стіл. Лола спробувала мене зігнати, але я вперто вчепилася лапами в талісман, який висів над моїм ліжком — маленьку плетену сову, яку я зробила сама. Я взяла її в зуби й поклала прямо Лолі на коліна.

Лола застигла.

— Це... це сова Олівії. Вона нікому не дозволяла її чіпати.

Я подивилася їй прямо в очі й тричі кивнула головою. Потім лапою підсунула до неї підручник з алхімії та відкрила його на сторінці з моєю закладинкою.

— Олі? — прошепотіла Лола, і її очі розширилися від жаху. — Ти... ти в кішці?

— Так! — я замуркотіла так інтенсивно, що вібрував увесь стіл.

Але насолодитися моментом істини ми не встигли. У коридорі почулися важкі кроки та металевий брязкіт обладунків. Патрульні маги.

— Тут хтось є? — пролунав грубий голос за дверима. — Ми зафіксували сплеск ректорської магії в цьому секторі!

— Тікай! — скрикнула Лола, хапаючи мене і штовхаючи до вікна. — Якщо вони побачать тут Тіру, Себастіан зрозуміє, що я щось знаю!

Я вискочила на карниз якраз у ту мить, коли двері вилетіли з петель під дією закляття.

— Чисто, — почув я голос мага. — Лише адептка Лола. Але магічний слід Тіри веде сюди. Де кішка?

Я припала до стіни, намагаючись стати невидимою. Серце калатало десь у вухах.

— Стрибай на ринву! Швидше, поки вони не виставили сканери! — скомандувала Тіра.

Я зробила відчайдушний стрибок. Пазурі здригнулися на слизькому металі, я ледь не полетіла вниз із третього поверху, але дивом втрималася. Маги визирнули у вікно, і я побачила, як промінь пошукового закляття пройшов буквально в парі сантиметрів від мого хвоста.

— Здалося, — пробурмотів один із них. — Просто кішка блукає. Хоча Тіан її зазвичай з кімнати не випускає.

Я перечекала хвилину, затамувавши подих, а потім тінями почала пробиратися назад. Мої лапи тремтіли, але в голові пульсувала лише одна думка: Лола знає. Тепер я не одна.

— Хороша робота, шпигунко, — неочікувано похвалила Тіра, коли ми вже підходили до вежі ректора. — Але наступного разу, будь ласка, не намагайся писати олівцем. Це виглядає так, наче в мене стався напад епілепсії. Будь витонченішою!

Я не відповіла. Я дивилася на вікна кабінету Себастіана, де все ще горіло світло. Лола знає, що я жива. А Себастіан... Себастіан скоро дізнається, що його «істинна помилка» набагато ближче, ніж він думає.