Глава 15. Раціон для аристократів і мишачі делікатеси

Олівія

Якщо ви колись думали, що бути улюбленою кішкою ректора — це цілодобовий спа-салон і вершки на сніданок, то я офіційно заявляю: вас жорстоко ошукали.

Минає лише другий день мого «пухнастого ув’язнення», а я вже готова вити на місяць. Або хоча б на Себастіана, який зачинився в лабораторії й, здається, зовсім забув, що котячий шлунок має об’єм невеликого наперстка і потребує регулярного наповнення.

— Тіро, я зараз знепритомнію, — простогнула я подумки, вкотре обходячи порожню порцелянову миску. — Може, ми все ж таки спробуємо відкрити ту шафу з паштетами самостійно? У нас же є кігті!

Тіра, яка сьогодні ліниво дрімала десь у «підвалі» нашої спільної свідомості, лише зневажливо пирхнула.

— Спробуй, мишко. Себастіан наклав на дверцята замок зі зчитуванням магічного відбитка лапи. Оскільки твій інтелект зараз домінує над моїми інстинктами, ти просто не можеш правильно «сфокусувати» лапу. Ти занадто багато думаєш про структуру закляття замість того, щоб просто хотіти їсти.

— Я хочу їсти! Я страшенно хочу їсти! — я обурено смикнула хвостом, який знову ледь не збив чорнильницю зі столу. — Чому він приніс мені цей… цей «дієтичний мус із філе індички»? Він пахне як мокрий картон!

— Це преміум-раціон, Олівіє. Твоє людське піднебіння просто не здатне оцінити тонкі нотки пташиного білка, — Тіра позіхнула так широко, що я відчула, як у мене ледь не вискочила щелепа. — До речі, якщо ти так голодуєш, за шафою в кутку живе цілком вгодована родина полівок. Я відчуваю їхній рух. Досить непоганий перекус, якщо правильно притиснути голову до підлоги…

— Навіть не думай! — я здригнулася всім тілом, так що хутро на загривку встало дибки. — Я адептка третього курсу, а не серійний вбивця гризунів! Жодних мишей!

— Ну, тоді насолоджуйся картоном, адептко. Або спробуй тактику номер два. Тій, якій я вчила тебе вчора.

Я зітхнула. Тактика номер два називалася «Смертельно хвора кішка». Оскільки Себастіан якраз вийшов із лабораторії з червоними від безсоння очима, настав час для великої акції.

Коли ректор сів у крісло, затиснувши скроні руками, я повільно підійшла до нього. Я зробила очі якомога більшими й вологішими (що в котячому виконанні виглядає як «я бачу привидів»), а потім видала довге, надривне «мя-а-а-у», яке мало б означати «я помираю від виснаження, а моє серце розбите».

— Тіро, не зараз, — втомлено відгукнувся Себастіан, не розплющуючи очей. — Я намагаюся виділити структуру кореня мандрагори в тому вареві. Якщо я помилюся, адептка Олівія залишиться овочем.

— Мяу! — я наполегливо штовхнула його руку носом. «Ти теж станеш овочем, якщо твоя істинна пара в тілі кішки помре від голоду прямо на твоєму дорогому килимі!»

— Ти робиш це занадто театрально, — зауважила Тіра. Додай трохи тремтіння в лапах. Отак, молодець. Тепер ткнися носом йому в долоню.

Себастіан нарешті зітхнув і відкрив очі. Він подивився на мене, і на мить у його погляді промайнуло щось дивне — підозра?

— Ти сьогодні надзвичайно нав’язлива, — пробурмотів він, піднімаючи мене на руки. — І погляд у тебе… якийсь занадто засуджуючий. 

Я завмерла. Серце (котяче, але моє) пропустило удар. Невже він щось відчув?

— Добре, — він встав, несучи мене на кухню. — Будуть тобі твої вершки. Але якщо розтовстієш і не зможеш ловити шпигунів у підземеллях, я посаджу тебе на магічний піст.

Вершки! Справжні, жирні, теплі вершки! Я була готова замуркотіти так голосно, щоб це почули в сусідньому королівстві.

Коли він поставив мисочку на підлогу, я забула про всі манери. Я хлептала так завзято, що вершки опинилися на моїх вусах, носі та навіть на бровах.

— Оце вже справжня котяча гідність, — прокоментувала Тіра з сарказмом. Ти зараз виглядаєш як пухнастий маляр, що впав у відро з білою фарбою. Ти хоч знаєш, як важко потім вилизувати морду?

— Мені байдуже, — відповіла я, насолоджуючись смаком. — Це найкраще, що траплялося зі мною за ці два дні.

— Ти дуже схожа на неї, — раптом тихо сказав Себастіан, присівши біля мене на коліна. Він провів пальцем по моїй вершковій мордочці, витираючи краплю. — Вона теж мала цю дивну здатність знаходити неприємності на порожньому місці й виглядати при цьому… беззахисною. Не дарма ж ви подружилися. І ти ж була там, коли все сталося. Не хочеш розповісти, що ж вона таке наколотила?

Він замовк, і я відчула через наш зв’язок таку хвилю суму, що ледь не захлинулася вершками. Він справді переживав. Не за «інцидент в Академії», не за «порушення правил», а за мене.

Я підняла голову і, забувши про обережність, лизнула його палець.

— Смачно? — він сумно посміхнувся. — Сподіваюся, вона теж скоро прокинеться і зажадає свій сніданок. Навіть якщо це буде крадена ковбаса.

Я притулилася головою до його долоні, відчуваючи, як Тіра всередині мене теж затихла.

— Ну що, мишко, — м’яко сказала кішка. — Здається, твій ректор не такий уже й сухар. Але витри морду об його мантію, поки він не бачить. Це найкраща помста за дієтичний мус.