Глава 14. Ціна відмови

Себастіан

Я залишаю цілительське крило, коли перші промені сонця ще навіть не торкнулися веж Академії. Мої кроки гучно відлунюють порожніми коридорами, і цей звук дратує, бо він — єдиний ритм, який я зараз контролюю. Мій власний пульс продовжує зрадницьки підлаштовуватися під її повільне, слабке серцебиття, що долинає з лікарняної палати.

Я повертаюся на місце злочину — у бібліотеку. Мені потрібно зрозуміти, що саме пішло не так. Запах горілого зілля все ще висить у повітрі, важкий і липкий. Я підходжу до перекинутого казана. На паркеті застигла калюжа золотавої суміші, яка поблискує в сутінках, наче розплавлене сонце. Дістаю скляну колбу і, за допомогою магії, обережно збираю кілька крапель для аналізу. Що б ти не намішала, Олівіє, це майже випалило твою іскру.

— Тіан! Що тут сталося? — голос директора застає мене зненацька.

Старий лорд Арчібальд стоїть у дверях бібліотеки, спираючись на свій масивний костур. Його обличчя виглядає ще старішим і суворішим у сизих передсвітніх сутінках. Він обводить поглядом розгардіяш: перекинуті книги, казан та випалені плями на підлозі.

— Яка саме адептка постраждала? — він повільно підходить ближче, вдивляючись у залишки зілля.

— Олівія з третього курсу, — відповідаю я, не відриваючись від колби.

— У якому вона стані? І що вона тут робила посеред ночі? — Аркхем зупиняється поруч, і я відчуваю його важкий погляд.

— Стан критичний. Глибока магічна кома. Фізичних травм немає, але її свідомість заблокована або відсутня. Вона варила зілля, магістр. Складне, багатокомпонентне і, очевидно, заборонене для її рівня.

Директор нахмурився, розглядаючи золотаві плями на паркеті.

— Навіщо їй це? Навіщо дівчині так ризикувати, порушуючи всі статути Академії?

Я роблю глибокий вдих. Це визнання дається мені важко.

— Вона намагалася розірвати зв’язок, — кажу я прямо, не бачачи сенсу приховувати правду від єдиної людини, якій довіряю. — Олівія — моя істинна пара. Вона відчула наш резонанс після того випадку в кабінеті й, очевидно, вирішила, що краще магічне виснаження, ніж доля поруч зі мною.

Арчібальд підходить ближче, розглядаючи золотаві плями на підлозі. Він мовчить довгу хвилину, а потім видає дивний звук, схожий на сухий сміх.

— Знаєш, Себастіане, я за свої сто двадцять років бачив багато чого, — каже він, хитаючи головою. — Але я вперше бачу дівчину, яка не хоче бути парою для шановного мага, ректора найбільшої Академії, неймовірного багатія і, будьмо відвертими, молодого красеня. Зазвичай адептки за такий шанс готові душу дияволу продати, а вона… вона вирішила спалити себе в бібліотеці.

Я відчуваю, як усередині закипає жовч. Його слова б'ють по моєму его сильніше, ніж будь-яке бойове закляття.

— Це я її відштовхнув, — кидаю я, дивлячись на порожню палітурку книги, що лежить поруч. — Я сказав їй, що цей зв’язок — помилка, і що я знайду спосіб його зруйнувати. Певно, у неї зовсім інші плани на життя. Можливо, вона вже когось кохає. Або просто не бачить себе в ролі «трофея» при владному чоловікові. Вона виявилася гордішою і впертішою, ніж я міг уявити.

— Це дивно, — погоджується Аркхем, стаючи серйозним. — І небезпечно. Таке втручання в енергетичні нитки істинності рідко проходить безслідно. Очевидно, зілля дало зворотний ефект.

— Я знайду складники цього варева і витягну її, — мій голос звучить твердо, майже як сталь. — Але коли вона прийде до тями, я особисто простежу, щоб вона понесла найсуворіше покарання. За незаконну алхімію, за порчу академічного майна і… за таку безглузду необачність.

— Спершу врятуй її, Себастіане, — м’яко каже директор, кладучи руку мені на плече. — А каратимеш потім, якщо в тебе ще залишиться таке бажання.

Я нічого не відповідаю. Я забираю колбу з аналізами й прямую до своєї лабораторії. Мені байдуже, наскільки вона не хоче бути моєю парою. Я не дозволю їй піти в небуття лише тому, що вона вирішила, що зі мною їй буде гірше, ніж у могилі.

А Тіра… моя кішка сьогодні поводиться як тінь. Вона не відходить від мене, дивлячись своїм дивним, майже людським поглядом. Наче намагається щось сказати, постійно плутаючись під ногами.

— Потім, Тіро, — кидаю я через плече, коли вона вкотре жалібно мявкає біля дверей лабораторії. — Спершу я маю розгадати, що саме ця дівчина підмішала у свій казан. Твій сніданок почекає.