Глава 13. Життя на чотирьох лапах

Олівія

— Біжи, незграбна мишо! Воруши моїми лапами швидше, якщо не хочеш, щоб твоє тіло остаточно охололо! — люто сичить Тіра прямо в моїй голові. Її голос тепер звучить не як далеке відлуння, а як повноцінна частина моєї нової свідомості.

Я біжу. Світ навколо перетворився на змазану смугу каменю, мерехтливих смолоскипів та довгих тіней. Це дивне, дике відчуття: мої м’язи пружинять, наче сталеві троси під шкірою, я відчуваю кожен рух своїх лопаток, кожен дотик подушечок лап до холодної підлоги. Мій хвіст, який я ніяк не можу приборкати, живе власним життям і допомагає мені вписуватися в круті повороти коридорів. Я бачу Себастіана попереду — його довга чорна мантія розвівається, наче крила величезного ворона, що несеться крізь ніч. Він тримає моє тіло так обережно, ніби воно зроблене з найтоншого, ледь вцілілого кришталю.

Ми вриваємося в цілительське крило. Запах спирту, сушеної лаванди та гірких лікувальних ефірів тут настільки гострий, що мій новий, надчутливий ніс починає нестерпно свербіти. Кожен рух повітря приносить сотні нових ароматів: від старої макулатури до свіжого поту цілителів.

— Магістр Ейб! Негайно! — крик Себастіана розрізає тишу крила, змушуючи чергових магів здригнутися від несподіванки.

Мене — ту, справжню мене, мою звичну оболонку — кладуть на білосніжне ложе, обплетене срібними нитками діагностичних заклять. Маги миттєво метушаться навколо, їхні руки спалахують зеленим та блакитним світлом. Вони шепочуть формули, вливають у мої вени потоки чистої, структурованої енергії. А я… я застрибую на підвіконня в далекому кутку, підібгавши під себе лапи, і дивлюся на все це збоку.

Це нестерпно. Бачити власну бліду подобу, спостерігати, як твоє обличчя стає все сірішим, поки твій розум замкнений у рудій шерсті та низькому котячому зрості.

Себастіан стоїть поруч із ліжком, стиснувши кулаки так, що кісточки пальців стають білими. Він не відходить ні на крок. Його маска спокою остаточно розсипалася — я бачу, як напружено смикається його щелепа, як він жадібно ловить кожен слабкий вдих, що з натугою виривається з моїх людських губ. Його аура, зазвичай холодна й дисциплінована, зараз схожа на розлючене море.

— Чому вони не можуть мене розбудити? Чому я не можу просто встати? — плачу я подумки, мимоволі дряпаючи пазурами дерево підвіконня. — Тіро, зроби що-небудь! Ми маємо повернутися!

— Вони лікують плоть, дурепо, а твоя душа вилетіла з гнізда, — похмуро відгукується справжня господиня тіла. Есенція — це не просто рідина, це жива, первісна магія. Коли ти додала свою кров у зілля, стався критичний резонанс. Твій дар розуміння тварин спрацював як міст, але занадто широкий. Замість того, щоб просто приховати твою присутність від Себастіана, ти буквально перетекла по цьому містку в найближчу доступну судину, здатну вмістити магію. Тобто в мене.

— То як мені повернутися? Я не можу так лишитися! Я не хочу жити в котячій шкурі, їсти сире м'ясо і… і лизати себе! — я відчуваю, як у мене починається справжня, тваринна паніка. Серце в маленьких грудях б’ється так швидко, що, здається, зараз вискочить.

— Лизати себе — це найменша з твоїх проблем, повір мені, — пирхає Тіра, але в її внутрішньому голосі я вперше чую справжню, неприкриту тривогу. Твоє тіло — це тепер порожній посуд. Воно триматиметься на магії цілителів, але життя в ньому згасатиме. У нас є час лише до наступної повні. Це приблизно двадцять три дні. Якщо ми не знайдемо спосіб повернути твою душу назад до того, як місяць стане повним, зв’язок із твоєю людською оболонкою перерветься остаточно. Твоє тіло просто засне назавжди. І тоді ти залишишся тут, зі мною. Будемо ділити цей хвіст по черзі до кінця моїх днів: по парних числах керую я, по непарних — ти. Дуже сумнівна перспектива, чи не так?

Я з жахом дивлюся на Себастіана. Він нахиляється зовсім близько до мого людського вуха і щось дуже тихо шепоче. Я не чую слів через відстань і гул магічних апаратів, але бачу, як він торкається моєї нерухомої руки — так ніжно, так трепетно, ніби боїться завдати болю навіть неживій шкірі.

— Він так переживає… — шепочу я, відчуваючи дивний біль у грудях, який не має нічого спільного з котячою фізіологією.

— Він відчуває через наш зв’язок, що частина тебе зникла, але його логічний розум ніколи не припустить, що ти сидиш на підвіконні та витріщаєшся на нього, — каже Тіра. — Наш зв’язок істинних пар зараз працює в аварійному режимі. Він відчуває твій пульс, твій страх і твої думки через мене, бо ти зараз фізично в мені. Але він думає, що це просто передсмертне відлуння, що доноситься з твого ліжка. Олівіє, якщо він не зрозуміє, де ти насправді… ми загинемо обидві. Твій людський організм просто перестане боротися за життя, вирішивши, що господар пішов назавжди.

Я зістрибує з підвіконня. Приземлення м’яке, майже беззвучне. Я повільно підхожу ближче до Себастіана. Я мушу подати йому знак. Мушу якось достукатися до нього, пояснити, що я не там, під простирадлами, а тут, у цій рудій пухнастій бестії. Але як це зробити? Для нього я зараз — просто Тіра, його віддана кішка, яка теж чомусь нервує.

Я підхожу до його ніг і легенько, майже невагомо штовхаю головою його коліно. Його мантія пахне грозою і сухим папером. Я піднімаю голову і дивлюся прямо в його очі — туди, де за маскою крижаної байдужості зараз вирує справжнє пекло і щирий відчай.

— Себастіане, подивися на мене! Це я! — кричу я всім своїм нутром, намагаючись пробити стіну між нами, але з мого маленького котячого горла виривається лише тихе, надривне і жалібне «мяу».

Він на мить відводить погляд від мого тіла і дивиться на мене. В його очах — лише безмежна втома.

— Йди додому, Тіро, — тихо каже він, торкаючись моєї голови. Його рука важка і холодна. — Тобі не варто на це дивитися. Мені теж.

Він нічого не зрозумів. Він просто погладив мене, як тварину.

— Твоя черга, Олівіє. Спробуй бути переконливішою, поки він не закрився у своєму горі остаточно, — похмуро констатує Тіра.