Глава 12. Порожня оболонка

Себастіан

Я вриваюся в бібліотеку, і запах горілої магії б’є мені в ніс сильніше за будь-яку отруту. Це важкий, озоновий аромат перевантажених ефірних потоків, змішаний із солодкуватим духом рідкісних трав. Повітря тут наелектризоване настільки, що шкіру щипає тисячами дрібних голок. Моє серце, яке ще мить тому билося рівно, раптом збилося з ритму, заходячись у божевільному галопі. Я відчув цей сплеск ще в кабінеті — сирий, некерований потік енергії, що нагадував беззвучний крик про допомогу, який пройшов крізь стіни прямо в мою душу.

— Тіро! Олівіє! — мій голос відлунює від високих кам'яних склепінь, розбиваючись об ряди нескінченних книжкових полиць, але відповіддю мені є лише важка, задушлива тиша.

Я роблю крок углиб зали, і холодне блакитне світло мого магічного вогню вихоплює з непроглядної темряви жахливу картину. Посеред проходу, прямо під стелажами з забороненою літературою, панує хаос. Біля перекинутого казана, з якого все ще ліниво сочиться сяюча золотава рідина, пропалюючи паркет, лежить вона. Олівія.

Світ на мить зникає, стискаючись до однієї нерухомої постаті на підлозі. Я забуваю про правила, про те, що я ректор, про те, що вона — головна підозрювана в моєму розслідуванні. Все це стає неважливим пилом. Я просто кидаюся до неї, не звертаючи уваги на те, що падаю на коліна прямо в розлите зілля, яке миттєво просочує тканину моїх штанів.

— Адептко! Олівіє! — я обережно беру її за плечі, повертаючи на спину.

Вона бліда, наче полірований мармур. Її голова безсило відкидається назад, а окуляри злетіли, відкриваючи заплющені повіки з довгими тінями вій. Я притискаю тремтячі пальці до її шиї, гарячково шукаючи ознаки життя. Пульс є. Слабкий, ниткоподібний, він ледь вловлюється під шкірою, але він б’ється… і — о боги — він знову синхронізується з моїм. Навіть зараз, у цьому пограничному стані, наш зв’язок продовжує триматися за життя з впертістю потопельника.

— Що ж ти накоїла, дурна дівчино… — шепочу я, швидко оглядаючи її на предмет фізичних ушкоджень чи опіків.

Поруч сидить Тіра. Вона виглядає дивно, майже неприродно: припала до підлоги, наче очікує удару, вуха притиснуті до потилиці, а очі… величезні, розширені зіниці дивляться на мене з таким виразом жаху, сорому та повної розгубленості, який я ніколи не бачив у своєї кішки за всі роки нашого знайомства. Тіра завжди була втіленням крижаної зарозумілості та котячої гідності, а зараз вона наче сама не своя, наче всередині неї б’ється чужа, перелякана істота.

— Тіро, назад! — кидаю я їй, не маючи часу на роздуми про дивну поведінку тварини. Яка, до речі, знову знайдена в компанії Олівії (що за дивна несподівана дружба?), та і про це я подумаю теж згодом. Зараз кожна секунда на вагу золота.

Я дістаю з-за пазухи флакон із концентрованим нашатирним спиртом, настояним на есенції гірського повітря — стандартний набір для випадків магічного виснаження. Підношу його прямо до її носа, чекаючи хоча б на слабкий подих чи гримасу від різкого запаху. Жодної реакції. Навіть найменший м’яз на її блідому обличчі не здригнувся.

Мій професійний спокій, який я плекав десятиліттями, починає тріщати по всіх швах. Я кладу розпечену долоню їй на чоло, спрямовуючи чистий, м’який потік діагностичної магії в її тіло. Те, що я відчуваю в наступну мить, змушує мене буквально похолонути. Фізично вона ціла. Серце працює, легені повільно штовхають повітря. Але всередині… порожнеча. Жахлива, дзвінка пустка. Це не просто глибока непритомність. Це стан глибокої коми, причому її іскра, її астральна оболонка ніби була силоміць вимита з тіла магічним цунамі.

— Олівіє, повернися, — я злегка тру її по щоках, намагаючись механічно привести до тями, закликаючи її розум до відгуку. — Це наказ! Чуєш мене? Адептко Олівія!

Нічого. Тільки тиша бібліотечних стін у відповідь. Я дістаю свій останній засіб, сильніший регенератор — еліксир «Сльози Фенікса», який має здатність пробуджувати свідомість навіть після найважчих магічних ударів. З великою обережністю я капаю золотисту рідину їй на губи. Рідина просто безцільно стікає по підборіддю, не викликаючи жодного природного ковтального рефлексу.

Паніка, яку я так ретельно придушував роками, замикаючи в найтемніших кутках серця, починає підступати до самого горла, перекриваючи дихання. Я підхоплюю її на руки, притискаючи до себе. Вона така легка, майже невагома, така тендітна в цій грубій адептській мантії... і цей дрібний золотавий пил на її віях, що мерехтить у світлі мого вогню. Зілля. Вона варила зілля, щоб розірвати наш зв’язок. Вона настільки сильно хотіла позбутися мене і цієї близькості, що ризикнула життям і ледь не вбила себе.

— Якщо ти помреш, я витягну тебе з того світу і відрахую особисто, — гарчу я крізь зуби, хоча мій голос зрадницьки дрижить, видаючи мій відчай.

Я піднімаюся на ноги, міцно притискаючи її до грудей, відчуваючи слабке тепло, що ще жевріє в її тілі. Мені потрібно негайно доставити її в цілительське крило до майстрів вищого рангу, але щось змушує мене затриматися на мить. Мій погляд знову падає на Тіру. Кішка продовжує сидіти нерухомо на тому самому місці, дивлячись на порожнє тіло Олівії з таким невимовним відчаєм, ніби це її власна оболонка зараз лежить у мене на руках, а не чиясь чужа.

— Тіро, за мною! Швидше! — командую я, не впізнаючи власного голосу.

Я біжу напівтемними коридорами Академії, ігноруючи статути та пристойність. Кожен мій крок віддається болем у скронях, бо я відчуваю, як її серцебиття у моїх грудях стає все повільнішим, все примарнішим. Я ніколи не пробачу собі, якщо ця маленька «дивачка» згасне просто зараз. Тільки не тоді, коли я нарешті почав розуміти, що цей дикий, нелогічний зв’язок — це не помилка магії, а чи не єдине справжнє і живе, що сталося зі мною за останні десять холодних років.