Глава 11. Магічне замикання

Олівія

— Ти впевнена, що треба додавати корінь мандрагори саме зараз? — пошепки питаю я, дивлячись на маленьку спиртівку, яку потайки розпалила в найтемнішому кутку бібліотеки.

Полум'я дрижить, кидаючи довгі, ламані тіні на стелажі із забороненою літературою. Навколо — глуха ніч, тиша така густа, що здається, її можна торкнутися пальцями. Чути лише, як десь у глибоких підвалах від сирості росте пліснява, та як порипиують старі палітурки. Тіра сидить на масивному дубовому столі прямо поруч із моїм імпровізованим казаном. Її хвіст ритмічно, наче маятник старовинного годинника, б’є по дереву, відраховуючи секунди мого страху.

— Менше запитань, більше зосередженості, мишко, — мурчить вона мені прямо в центр мозку, і цей голос лоскочеться зсередини. — Якщо ти хочеш, щоб Себастіан не викрив тебе, кидай корінь. І додай краплю своєї крові. Есенція всередині тебе має впізнати господиню, щоб нарешті вгамуватися і затихнути.

Я вагаюся лише секунду. Думка про те, що ректор щомиті, навіть уві сні, знає мій пульс і відчуває кожен мій переляк, лякає мене значно більше, ніж сумнівна алхімія під наглядом нахабної кішки. Я дістаю маленьку голку і роблю швидкий надріз на вказівному пальці. Маленька рубінова крапля падає в прозору рідину, і зілля миттєво змінюється: воно закипає без тепла, стаючи яскраво-золотим — точно таким, як мої очі в ті моменти, коли магія виривається назовні.

— Тепер перемішай проти годинникової стрілки... — владно командує Тіра, подавшись уперед, так що її вуса ледь не торкаються пари.

Я починаю мішати дерев’яною ложкою. Повітря навколо казана раптом стає важким, густим і дивно солодким, наче розплавлений мед. Світло від моєї магії, що горить усередині рідини, починає викривлятися, заломлюючи простір.

— Тіро, воно якось дивно вібрує... руки тремтять, — шепочу я, відчуваючи, як по пальцях пробігають холодні розряди.

— Зачекай, що це за запах? Це не мандрагора, це... — голос кішки раптом уривається на високій, тривожній ноті, яку я раніше ніколи не чула.

Раптом казан видає звук, схожий на глибокий, болючий зітх старого велетня. Величезна хмара золотавого пару різко виривається вгору, заповнюючи весь простір між полицями й ортаючи мене і Тіру щільною, непроглядною завісою. Я відчуваю потужний удар статичної електрики, від якого дибки стає волосся на голові. Світ вибухає тисячею білих іскор, а потім стрімко, з жахливою силою стискається в одну маленьку точку десь у районі моїх сонячних сплетінь.

Моє тіло раптом стає порожнім і зовсім невагомим. Я відчуваю, як мою свідомість кудись затягує, наче нитку крізь вузьке вушко голки. Страх, льодяний холод, а потім — абсолютна, глуха темрява.

Приходжу до тями я не одразу. Голова гуде так, наче всередині оселився рій розлючених диких бджіл. Спробую розплющити очі, але повіки здаються неймовірно важкими, а вії — занадто довгими та густими.

— Оце вже занадто! Оце вже справжній перебір! — раптом вибухає в моїй голові голос Тіри. Але тепер він звучить не як тихе нашіптування, а звідусіль водночас. Наче я перебуваю всередині величезного мідного дзвона, по якому без упину б’ють молотом. — Геть! Геть із мого розуму! Я не збираюся ділити з тобою своє тіло, ти, незграбна адептко!

Я нічого не розумію. Чому вона так кричить? Намагаюся вдихнути, і мені в ніс б’є цілий каскад запахів: я відчуваю кожну порошинку на підлозі, запах старої шкіри фоліантів за тридцять метрів звідси та застарілий запах мишачої норки десь за шафою. Мій ніс знаходиться буквально в кількох сантиметрах від паркету.

— Тіро? — намагаюся вимовити я, але замість слів із мого горла виривається якесь дивне, горловий хрип, що закінчується коротким свистом.

— Геть! Я казала — додати краплю крові, а не вибухнути власною аурою мені прямо в морду! — продовжує гарчати Тіра десь усередині мого (чи свого?) черепа. — Це мій хвіст! Мої вуса! Мої чотири лапи! Ти буквально залізла мені під шкіру!

Я здригаюся від жаху. Намагаюся поворухнути рукою, щоб протерти очі, але замість звичних пальців бачу перед собою щось руде, пухнасте, з білими шкарпетками та гострими напівпрозорими пазурами. Я панічно смикаю цією «рукою», і десь далеко позаду мене щось важке і довге різко б'є по дереву підлоги. Думки плутаються, інстинкти тягнуть мене вигнути спину і зашипіти.

— Припини махати моїм хвостом, ідіотко! — шипить Тіра, і я відчуваю, як її свідомість намагається відштовхнути мою, наче в тісному ліфті. — Ти все зіпсувала! Ти переплутала вектори магічної стабілізації! Тепер забирайся назад у свою бліду оболонку, поки господар нас не знайшов і не розібрав на запчастини!

Я нарешті розплющую очі повністю. Світ виглядає приголомшливо величезним. Книжкові полиці здіймаються вгору, наче темні хмарочоси, що підпирають нічне небо бібліотеки. Кожен корінець книги здається розміром із двері. А в декількох кроках від мене, на холодній підлозі, я бачу нерухому постать.

Моє тіло. Олівія. Вона лежить на боці, розкинувши руки, з блідим, наче крейда, обличчям і міцно заплющеними очима. Вона виглядає мертвою, і від цього видовища в мене (чи в кішки?) починає дрібно сіпатися вухо.

— Тіро... — я з німим жахом дивлюся на власні руді лапи, які тепер слухаються моїх думок. — Що ми накоїли? Це що, назавжди?

— МИ?! Це ТИ накоїла! — гарчить кішка, хоча я відчуваю, як вона сама налякана цією тіснотою. — Ти буквально виштовхнула свою душу з тіла під дією Есенції! І тепер ти — це я. А я застрягла десь у підвалі власної свідомості разом із тобою! Нам тісно, Олівіє! Нам тут удвох страшенно тісно!

У цей момент важкі дубові двері бібліотеки з гуркотом відчиняються, вдаряючись об стіну. На порозі, осяяний холодним світлом власного магічного вогню, стоїть Себастіан Тіан. Він виглядає розлюченим, волосся розпатлане, а обличчя смертельно бліде.

— Тіро! Олівіє! Я відчув такий викид енергії, що в мене ледь дзеркала в кабінеті не лопнули! — він робить крок вперед і раптово замовкає, дивлячись на нерухоме тіло адептки, що лежить біля перекинутого казана.