Глава 9. Резонанс небажання

Себастіан

Я дивлюся на зачинені двері аудиторії ще кілька хвилин після того, як адептка Олівія вилетіла звідси, наче вжалена мантикорою. У повітрі все ще висить слабкий аромат ялівцю та… полегшення. Такого щирого, майже нестерпного полегшення я не відчував ні від кого вже дуже давно.

Вона справді зраділа.

Я повертаюся до свого столу і важко опускаюся в крісло. Зазвичай, коли адептки дізнаються про бодай натяк на прихильність ректора — чи то істинний зв’язок, чи то просто вдалий погляд — вони починають «випадково» губити підручники біля моїх ніг або раптово забувати, як застібаються верхні ґудзики на мантіях. Олівія ж… Олівія поводилася так, ніби я щойно повідомив їй, що смертний вирок скасовано і вона може повернутися до свого безтурботного життя сірої миші.

— Що ж, принаймні вона не буде вішатися мені на шию, — бурмочу я під ніс, намагаючись ігнорувати дивне, ледь вловиме розчарування десь глибоко в підсвідомості. — Це полегшує справу.

Я розгортаю стародавній фоліант, який потайки приніс із закритого сектору бібліотеки. «Симфонія Душ: Резонанси та їхнє розірвання». Якщо цей зв’язок існує, отже, існує і спосіб його анігілювати. Я — магістр потокової магії. Для мене немає вузла, який не можна було б розплутати, і немає потоку, який не можна було б переспрямувати.

*Година перша.* Я вивчаю структуру «істинного серцебиття». Це не просто збіг пульсів. Це налаштування аури на спільну частоту. Теоретично, якщо змінити мою власну частоту бодай на пів тону, зв’язок має згаснути. Я пробую закляття «Глухої стіни».

Результат? Моє серце пропускає удар, а десь у глибині академії — я впевнений — Олівія зараз гикнула або спіткнулася. Зв’язок не розірвався, він лише напружився, як натягнута струна, і тепер відлунює ниючим болем у моїх скронях.

*Година третя.* Я переглядаю розділ про «Взаємне відторгнення». Там сказано, що зв’язок слабшає, якщо пара відчуває щиру неприязнь. Але Олівія не відчуває неприязні. Вона відчуває панічний страх і дике бажання опинитися від мене якнайдалі. А я… я відчуваю лише роздратування від власного безсилля. Це не працює.

— Безрезультатно, — я з силою закриваю книгу, і хмара столітнього пилу піднімається в повітря.

Тіра, яка весь цей час спостерігала за моїми муками з верхівки шафи, видає звук, надзвичайно схожий на людський смішок.

— Навіть не починай, — попереджаю я кішку. — Це просто технічна помилка магії. Я не збираюся ставати частиною «романтичної казки» з дівчиною, яка розмовляє з совами частіше, ніж з людьми.

Я встаю і підхожу до вікна. Сонце сідає за горизонт, фарбуючи вежі Академії в золото. Саме в такий колір, який я бачив у її очах, коли моя магія зняла з неї ілюзію.

Чому я не відчуваю від неї Есенції? Чому Дзеркало промовчало? Це нелогічно. Якщо вона злодійка, вона б пахла магією за милю. Якщо вона невинна — чому вона так відверто радіє можливості триматися від мене подалі?

Зв’язок продовжує пульсувати. Спокійно, ритмічно. Зараз вона, мабуть, вечеряє або сміється з подругою. А я, наймогутніший маг цього закладу, сиджу в оточенні пильних книг і не можу позбутися відчуття, що моє власне серце мені більше не належить.

Я знайду спосіб. Я обов’язково його знайду. Але сьогодні… сьогодні я просто дозволю собі відчути, як вона засинає десь там, у гуртожитку, і її дихання стає повільним і глибоким, заспокоюючи і мій розлючений розум.