Глава 6. Подвійний ритм

Себастіан

Двері за адепткою зачиняються, але повітря в кабінеті все ще вібрує від її присутності. Я стою нерухомо, дивлячись на зачинену дубову панель, і мої пальці досі відчувають жар її шкіри — той самий незрозумілий електричний розряд, що прошив моє тіло до самих кісток.

Це було миттєво. Спалах. Коли я торкнувся її підборіддя, щоб змусити цю зухвалу дівчину подивитися мені в очі, магія всередині мене збожеволіла. Вона здибилася, як розлючений звір, а потім раптово затихла, скоряючись чомусь сильнішому. На одну коротку секунду мій власний пульс зник, розчинившись у її ритмі. Я відчув її серце так чітко, наче воно билося в моїх грудях, гаряче, перелякане, але неймовірно рідне. Це було «подвійне серцебиття» — феномен, про який пишуть лише у стародавніх трактатах про істинні пари, щось настільки рідкісне, що більшість сучасних магів вважають це красивою казкою для екзальтованих дівчат.

— Маячня, — кидаю я в порожнечу кабінету.

Голос звучить хрипко, чужо. Я розтираю пальці, намагаючись позбутися нав’язливого відчуття тепла, яке ніби в'їлося в шкіру. Істинна пара? У мене? З цією дивачкою, яка краде окіст із моєї кухні та вривається в кабінет ректора з безглуздими виправданнями про «пухнасту манюню»? Це не просто моветон — це катастрофа. Я викладач, я ректор цієї Академії, символ непохитної логіки та порядку. Моя репутація тримається на залізній дисципліні та повній відсутності емоцій. Я не планую і не збираюся пов’язувати життя з адепткою, яка навіть не може нормально вивчити статут і вважає доречним годувати котів м’ясом на моєму дорогому килимі.

Думки перериває мурчання насолоди з підлоги. Цей звук, зазвичай заспокійливий, зараз діє на мене, як скрип металу по склу.

Я переводжу погляд на Тіру. Кішка з апетитом розправляється з м’ясом, розриваючи волокна ялівцевого окосту з явною насолодою. Вона зовсім не схожа на ту вмираючу істоту, яку я пів години тому ніс на руках крізь площу, відчуваючи, як світ рушиться навколо мене від одного лише страху її втратити. Тоді мені здавалося, що я втрачаю останню нитку, яка зв’язує мене з чимось живим у цьому світі.

— Тіро, що це було на площі? — запитую я суворо, схрестивши руки на грудях. — Цілитель клянеться, що ти абсолютно здорова. Твій напад… він був несправжнім?

Кішка лише мружиться, піднімаючи на мене свої бурштинові очі, в яких прочитується явна іронія. Вона демонструє всім своїм виглядом, що не збирається звітувати перед смертними, навіть якщо цей смертний — ректор Академії Магії. Її поведінка стає дедалі дивнішою. Чому вона дозволила цій дівчині наблизитися? Чому вона прийняла від неї їжу, хоча зазвичай не бере нічого навіть з рук деканів, презирливо відвертаючи морду від найдорожчих делікатесів? Тіра ніби прийняла Олівію. Позначила як свою.

Дзеркало зв’язку на моєму столі раптово спалахує сріблом, розсіюючи напівтемряву кабінету холодним світлом. З’являється суворе обличчя Директора Магічного Нагляду. Його погляд пронизує наскрізь навіть крізь магічну завісу.

— Себастіане, як успіхи? Дзеркало Істини вказало на злодія?

Я випрямляю спину, миттєво повертаючи собі звичну маску крижаного спокою. Внутрішній хаос ховається за вивіреними жестами.

— Пошуки тривають, — відповідаю сухо, карбуючи кожне слово. — Дзеркало виявило лише дрібні правопорушення адептів — контрабанду тютюну, дрібні крадіжки провізії. Типовий студентський хаос. Основний підозрюваний поки не знайдений. Мені знадобиться більше часу для глибинного аналізу аури кожного студента.

— Поспіши, Себастіане. Заборонені інгредієнти не повинні вийти за межі Академії. Ти знаєш, чим це загрожує нам усім, якщо Есенція потрапить до рук фанатиків.

Коли дзеркало згасає, я важко зітхаю і втомлено опускаюся в крісло. Я збрехав. Точніше, я не сказав усієї правди, що для мага мого рівня майже одне й те саме. Дзеркало сьогодні навіть не торкнулося магічним променем хоча б навіть цієї адептки Олівії. Тіра зірвала перевірку саме тоді, коли черга дійшла до неї. Випадковість? Я більше не вірю у випадковості. У магії їх не існує — є лише приховані закономірності.

За десять хвилин я вже йду коридорами до аудиторії №4. Кроки відбиваються від високих склепінь чітким, військовим ритмом. У мене лекція з «Вищої потокової магії» у третього курсу. Саме там зараз має бути вона.

Я відчиняю важкі двері, і гамір у залі миттєво вщухає, наче відрізаний закляттям німоти. Десятки адептів схиляють голови, шанобливо затихаючи, але мій погляд, попри всі зусилля волі, мимоволі шукає лише одну — ту, що сидить на самій задній парті в кутку, намагаючись стати невидимою, розчинитися в тінях. Олівія. Вона ховає очі за темними окулярами, схиливши голову над пергаментом, але я все одно бачу, як нервово здригаються її тонкі пальці, стискаючи перо.

Я починаю лекцію. Мій голос звучить рівно, звично холодно, я малюю складні магічні схеми на дошці, коментуючи переплетення енергетичних потоків. Але частина моєї свідомості, та, яку я не можу контролювати, постійно повертається до того моменту в кабінеті.

Щоразу, коли я проходжу повз її ряд, скорочуючи відстань до кількох кроків, повітря навколо мене ніби електризується. Моє серце робить дивний, болючий кульбіт, наче збивається з курсу, намагаючись знову підлаштуватися під її ритм, знайти ту саму гармонію, яку я відчув хвилини тому. Це фізичне тяжіння дратує, воно збиває з думок.

«Тобі здалося, Себастіане», — повторюю я собі подумки, наче рятівне закляття, стискаючи крейду так, що вона кришиться в пальцях. — «Це було просто магічне відлуння від Есенції, яка десь поруч. Просто резонанс аури на залишки вкраденої магії. Ніякої пари не існує. Тим паче з нею — дівчиною, яка розмовляє з кішками і пахне ялівцем із моєї кухні».

Я зупиняюся біля її парти, і на мить у залі стає так тихо, що чути лише шурхіт пір’я інших студентів. Я відчуваю, як вона напружилася, як затримала подих. І знову, всупереч логіці, я відчуваю цей слабкий, але впевнений поштовх у власних грудях, що не належить мені. Подвійний удар.