Глава 5. Нічні злодії та королівський десерт

Олівія

— Ти з глузду з'їхала, Лоло! — я шиплю, притискаючи подругу до холодної кам’ної стіни нашої тісної кімнатки. — Тіан тільки-но розпустив площу. Повітря ще тремтить від його магії, половина охорони на ногах, а ти хочеш винести вкрадене зараз? Це самогубство!

Лола нервово смикає плечем. Її пальці дрібно тремтять, коли вона витягає з-під брудного матраца важкий згорток. Сині флакони всередині тихо цокають один об одного — від цього звуку в мене холоне в животі. Її очі хаотично бігають по кімнаті, зупиняючись на всьому, крім мого обличчя.

— Замовник чекає біля західної хвіртки, Олі! — відчайдушно шепоче вона. — Якщо ми не принесемо товар до полудня, він просто зникне. Він не чекатиме, поки ректор заспокоїться. А якщо ми лишимося з цим під ліжком… нас знайдуть до вечора. Мені треба віддати борг Персівалю, інакше буде лихо!

Я заплющую очі, відчуваючи, як пульсує золото в моїх венах. Совість волає про допомогу, але страх за єдину близьку людину в цій кам’яній клітці сильніший.

— Добре, — видихаю я, стискаючи кулаки. — Я допоможу тобі пройти повз пост на задньому дворі. Але це востаннє, Лоло. Чуєш? Востаннє. Відтепер дай мені слово стипендію не тринькати, а одразу купляти все необхідне і не позичати в цього шантажиста. Краще житимемо бідно, але в безпеці!

Завдяки моєму новому дару — есенція в крові тепер працює як живий радар — прокрадатися коридорами стає дивно легко. Я не просто чую кроки, я відчуваю тепло людських тіл крізь стіни. Відчуваю густу, в’язку нудьгу вартового за рогом і легку сонливість помічника кухаря внизу. Ми завмираємо біля стіни, і я подаю Лолі знак.

— Біжи. Я відволічу їх, якщо хтось вийде. Тільки швидше.

Лола лише коротко киває і, притискаючи згорток до грудей, розчиняється в сірому ранковому тумані біля західної стіни. Я зітхаю з полегшенням, але розслаблятися зарано — попереду справжній іспит. Борг перед рудою бестією чекає на оплату.

Пограбувати комору Академії виявляється простіше, ніж я очікувала. Головний кухар, блідий як полотно, пішов до цілительського крила обговорювати «смертельну недугу» ректорової улюблениці. Кухня в моєму розпорядженні. За п'ять хвилин у моїй торбі опиняється керамічна баночка з вершками, на яких ще тримається густа пінка, та чималий шмат в'яленого окосту, що пахне ялівцем і димом.

«Швидше, мишко... Я вже чую, як у мене в животі бурчить гучніше, ніж Себастіан на лекціях з вищої метафізики», — іронічний голос Тіри в моїй голові стає нестерпно вимогливим.

— Іду я, іду, — бурмочу собі під ніс, пробираючись до вежі ректора через таємний лаз за важким гобеленом. Сходи здаються нескінченними. Кожна сходинка скрипить, наче навмисно видаючи мене.

«Тіро, а ректора нема? Я тут йду… На нього б не натрапити», — подумки звертаюся я до кішки.

«Заходь, боягузко. Себастіан пішов одразу, щойно переконався, що зі мною все добре. Зараз він зайнятий справами, йому не до тебе».

Двері кабінету прочинені. Я прослизаю всередину. Тут пахне дорогим тютюном, старою шкірою і терпкою магією. Тіра лежить на оксамитовій подушці біля каміна. Побачивши мене, вона ледь ворушить вухом, але продовжує вдавати нерухому мумію.

— Ось твій окіст. І вершки, — шепочу я, обережно дістаючи здобич. — Сподіваюся, ти задоволена, дрібна руда шантажистко. Весь цей ризик заради твого шлунку...

Я збираюся відкрити баночку, як раптом повітря стає важким. Двері за моєю спиною без жодного звуку зачиняються. Магія клацає, замикаючи простір.

— Адептка Олівія? — лунає холодний, оксамитовий голос Себастіана.

Я завмираю з окостом у руках. Серце пропускає удар. Тіан стоїть у глибокій тіні біля вікна. Його обличчя — маска втоми, але очі світяться гострим розумом.

— Я не пам'ятаю, щоб призначав вам аудієнцію, — він повільно виходить із тіні. — Особливо з торбою продуктів у руках.

Я повільно повертаюся, намагаючись не впустити м’ясо.

— Я... я просто дуже хвилювалася, пане ректоре, — мій голос здригається, але я надаю йому відтінку наївного фанатизму. — Побачила на площі, що Тірі стало зле... Я так люблю тварин! Мені стало так шкода цю бідну кицю-мицю, вона така беззахисна, така пухнаста манюня...

«Кицю-мицю?!» — вибухає в моїй голові шипіння Тіри. — «Адептко, закрий рота! Я — вища істота, а не "пухнаста манюня"! Ще одне таке слово, і я тебе особисто подряпаю!»

Тіан зупиняється в кроці від мене. На його обличчі — щире здивування.

— Провідати Тіру? — перепитує він. — Ви... прийшли сюди, порушивши всі правила, щоб погодувати кішку, до якої я нікого не підпускаю ближче ніж на три лікті?

Він схиляє голову, розглядаючи мене. Його магічне сканування проходиться по мені, але він нічого не знаходить. Мій дар занадто «природний». Для нього я просто дивна порушниця з окостом.

Він повільно простягає руку і двома пальцями піднімає моє підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. Моє серце пропускає удар. Я ще ніколи не бачила Тіана так близько. Він неймовірно красивий. На мить я забуваю, як дихати, забуваю про Тіру, про все на світі. Я фізично відчуваю, як його серце б’ється в унісон з моїм. Що це зі мною? У мене плани на роботу, на кохання немає часу!

— Цікаво… — здивовано промовляє він і раптом різко відпускає моє підборіддя, наче обпікшись. Він відступає, відновлюючи маску байдужості, хоча я бачу, як напружилися його плечі.

— Адептко Олівія, — каже він офіційно. — Ваша турбота про тварин межує з безумством. Залиште ці продукти тут і негайно повертайтеся до гуртожитку. Якщо я ще раз побачу вас поза розкладом у цій вежі — жодна любов до котів не врятує вас від відрахування. Йдіть!

Я не чекаю другого запрошення. Кидаю окіст на килим (Тіра миттєво до нього підскакує) і вибігаю з кабінету.

«Не забудь про вершки наступного разу!» — летить мені навздогін голос кішки.

Я біжу коридором, а перед очима все ще стоїть приголомшений погляд Себастіана.