Глава 3. Золоті іскри в очах

Олівія

Ранок починається не з кави, а з шурхоту, який звучить у моїй голові гучніше за барабанний дріб.

«Де крихти? Вчора було більше крихт. Ледача людська самиця знову не лишила мені сиру...»

Я розплющую одне око. На підвіконні сидить маленька сіра миша і обурено ворушить вусами. Я завмираю. Я не просто бачу її — я *відчуваю* її голод і дріб’язкову злість. Есенція. Магія, що вчора пропекла мої панчохи, тепер проросла в мені дивним даром.

— Олі, вставай! — Лола підскакує на ліжку. Її обличчя кольору вчорашньої вівсянки. — Дзвони на вежі! Ректор скликає всіх на площі. Нас впіймають!

— Замовкни, — ціджу я крізь зуби, сповзаючи з ліжка.

Я знаю, що нас впіймають, якщо я нічого не зроблю. Я не дарма три роки гризла граніт цієї магічної науки, живучи на одній воді та впертості. Підійшовши до дзеркала, я здригаюся: навколо моїх карих зіниць пульсують тонкі золоті нитки. Як у хижака.

Я хапаю свою косметичку — мій «арсенал» виживання. Кілька крапель соку сон-трави, порошок із подрібненого перламутру і закляття «Маскувальної вуалі». Я шепочу слова, вкладаючи в них залишки своєї стабільної магії, сплітаючи ілюзію навколо очей і ніг. Тепер дзеркало показує звичайну бліду сироту з темними колами під очима. Майже правда.

На площі панує мертва тиша. Сотні адептів вишикувані в шеренги. Повітря просякнуте страхом, і я відчуваю його на смак — кислий, металевий.

На постаменті стоїть він. Себастіан — або Тіан, як його потай називають студентки, зітхаючи за його спиною. Наш ректор — людина-сухар, ідеал дисципліни та найвродливіший гад у всьому королівстві. Кажуть, у його грудях замість серця — шматок зачарованого льоду. Єдина істота, якій він дозволяє до себе торкатися — це його кішка.

Тіра сидить поруч із ним, обгорнувши лапи розкішним рудим хвостом. Вона виглядає як втілення королівської зневаги.

— Сьогодні вночі була здійснена крадіжка, — голос Тіана розрізає тишу, як бритва. — Кожен з вас пройде через «Дзеркало Істини». Прямо зараз.

«Ой, та не тремти ти так, золотоока. Твоя ілюзія розвалиться від одного твого чиху», — раптом лунає в моїй голові гучний, ледачий голос.

Я мало не підстрибую. Дивлюся на Тіру. Кішка навіть не ворухнулася, але її погляд прикутий до мене.

«Так, я до тебе звертаюся, адептко-невдахо», — знову цей голос. — «Не вдавай, що не чуєш. Ти випила Есенцію, тепер ти в моєму клубі. Ласкаво просимо, мур-р».

«Ти... ти розмовляєш?» — подумки кричу я, відчуваючи, як піт котиться по спині.

«Я мислю. А ти підслуховуєш. Різниця принципова», — Тіра демонстративно позіхає. — «Мій господар зараз дуже злий. Він не любить, коли в його засіках порпаються брудними руками. Тобі варто було б здатися, поки він не витягнув з тебе душу через п'яти».

«Нізащо! Тіро, будь ласка, мовчи!» — я відчайдушно намагаюся тримати обличчя кам'яним, хоча серце готове вистрибнути з грудей.

«О, ми вже на "ти"? Яка зухвалість. Знаєш, що він робить з тими, хто бреше? Він замикає їх у вежі, де немає навіть щурів, щоб пополювати».

«Мені байдуже! Просто не видавай мене!» — я на мить зустрічаюся поглядом із Тіаном і миттєво опускаю очі. Його аура тисне на площу, як важка хмара перед грозою.

«Хм-м... А ти кумедна. Розумна, зухвала і пахнеш пригодами. Давно мені не було так весело».

Тіра раптом підводиться. Вона повільно, граційно спускається з постаменту. Тіан напружується, його погляд стежить за кожним рухом улюблениці. Площа затихає ще сильніше. Чути тільки м’який тупіт котячих лап по камінню.

Вона йде прямо до нашого сектору. Крізь натовп, який розступається перед нею, наче перед вогнем.

— Тіро? — голос ректора звучить застережливо, але в ньому проковзує нотка здивування.

Кішка проходить повз ряд наляканих адептів. Тіан робить крок зі свого постаменту. Його важкі чоботи гупають по площі, і кожен крок віддає в моїй голові ударом топора. Він наближається до нас, і його магія обпікає мою шкіру.

— Схоже, Тіра вже когось знайшла, — холодно промовляє він, зупиняючись у двох кроках від мене.

Я відчуваю, як його погляд — гострий, як хірургічний скальпель — починає розрізати мою ілюзію. Я затримую подих, боячись навіть моргнути.

«Тіро! Зроби щось! З мене сметана!» — благаю я в думках.

«Ти думаєш, мене можна підкупити? Мене?» — мучить в моїх вухах обурено, але за мить вона змінює гнів на милість: «Гаразд, сьогодні твій щасливий день. Я не дозволю йому зіпсувати мою нову іграшку».

Тіра раптом видає гучний, майже бойовий шип, і її шерсть стає дибки. Але дивиться вона не на мене.

Вона робить стрімкий кидок ліворуч — туди, де стоїть Лола, а за нею — високий адепт із факультету бойової магії, Маркус. Тіра з виттям кидається на його сумку, роздираючи тонку шкіру кігтями.

— Тіро, назад! — вигукує Себастіан.

Кішка не слухається. Вона витягує з розірваної сумки Маркуса якийсь згорток і починає люто на нього шипіти, загнавши хлопця в кут. Маркус блідне, виправдовується, але Тіан вже поруч.

Ректор піднімає згорток — це рідкісний інгредієнт, який не входить до списку вкрадених вночі, але явно заборонений для зберігання адептами. Тютюн із домішками дурман-трави. Дрібний проступок, але в контексті нічної крадіжки — ідеальна приманка.

— Адепте Маркус, пройдіть до Дзеркала Істини. Зараз же, — карбує Тіан. Він розвертається, і його магія нарешті відпускає мої легені. Я ледь не падаю на коліна від полегшення.

«Бачила, як я його зробила?» — голос Тіри в моїй голові звучить надзвичайно гордо. — «Цей бовдур Маркус давно мені не подобався, він наступив мені на хвіст минулого тижня. Тепер він буде чистити котли місяць, а ти… ти мені винна банку вершків, мишко».

«Я… я мало не померла», — подумки відказую я, намагаючись вгамувати тремтіння рук.

«Не дякуй. Але якщо ти знову вляпаєшся в таку халепу без мого дозволу — я особисто здам тебе інквізиції».

Тіра велично повертається до Себастіана, який вже веде нещасного Маркуса до постаменту. Я дивлюся на її руду спину і розумію: моє життя в Академії більше ніколи не буде колишнім. Я зв’язана з ректором через його кішку, і ця кішка, схоже, має на мене великі плани.