Глава 1. Есенція проблем

Олівія

— Тільки не дихай так гучно, Олівіє. Ти наче навмисно хочеш, щоб нас спіймали, — шипить Лола, не озираючись.

Я затримую подих, аж доки в легенях не починає пекти. Мої пальці, холодні й липкі від поту, стискають край важкої оксамитової завіси. Ми в самісінькому серці Забороненого сектора бібліотеки Академії Високого Чарівництва. Тут пахне стародавнім папером, сушеною лавандою і… небезпекою. Останньою тхне найсильніше.

— Ми не повинні тут бути, — шепочу я, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — Якщо нас впіймають, грант анулюють швидше, ніж ти вимовиш «прощавай, дипломе». Нас виставлять за ворота в ту ж мить!

— А якщо не впіймають, то завтра вранці у нас буде стільки золотих марок, що ми зможемо купити собі нормальні чорнила, а не ту розведену сажу, якою ти пишеш лекції.

Лола нарешті знаходить потрібний механізм. Клацання. Тихе, але в цій мертвій тиші воно звучить як постріл. Важка дубова панель від'їжджає вбік, відкриваючи прохід до комірчини зі спецскладом. Я ненавиджу цей момент. Ненавиджу відчувати себе злодійкою. Але Лола права: сиротам у цій елітній академії не місце, якщо у них порожні кишені. Нас терплять за розум, але зневажають за старі сукні.

— Швидше, — квапить вона. — Бери сині флакони, а я заберу корінь мандрагори.

Я заходжу в тісну комірчину. Тут темно, лише слабке світло мого магічного світляка вихоплює ряди склянок. Рука тягнеться до полиці, коли раптом коридором прокочується низький, вібруючий звук. Магічна сигналізація.

— Тікаймо! — верещить Лола, штовхаючи мене ліктем.

Світ навколо вибухає рухом. Я розвертаюся, чіпляюся подолом сукні за край стелажа. Моя рука в розпачливій спробі втримати рівновагу змахує з верхньої полиці крихітний флакон із мерехтливою золотистою рідиною. Він падає. Повільно, наче в густому киселі.

Дзинь.

Скло розлітається біля моїх ніг. Бризки Есенції Першозвіра потрапляють на щиколотки, просочуючись крізь тонку тканину панчіх.

— А-а-а! — з горла виривається хрип.

Це не просто опік. Це тисячі розпечених голок, що одночасно впиваються в шкіру. Магія зілля всмоктується в мою кров, розганяючи по жилах рідке полум'я. Голова йде обертом, а в вухах виникає дивний гул, наче сотні людей заговорили одночасно на межі слуху.

— Олівіє, вставай! Охорона вже на поверсі! — Лола хапає мене за руку і тягне до виходу.

Ми вилітаємо в коридор і… завмираємо.

Шлях до сходів перегороджує Тінь. Велика, масивна, вона відділяється від темряви стелажів. Срібляста шерсть із чорними плямами мерехтить у слабкому світлі місяця. Сніжний барс. Величний хижак, якого тут просто не може бути, повільно підводиться, перегороджуючи нам дорогу. Його очі — два розплавлених топази — дивляться прямо на нас.

Лола видає тонкий звук, схожий на писк придушеної миші, і задкує. Я ж не можу поворухнутися. Мої щиколотки все ще печуть, і цей біль раптом зливається з ритмічним диханням звіра.

Барс робить крок до нас. Повільний, граційний. Я відчуваю запах снігу, гірських трав і чогось небезпечно-солодкого. Хижак наближається до мене, ігноруючи Лолу, і нахиляє голову. Його вологий ніс торкається моєї руки, вкритої дрібними краплями розлитого зілля. Короткий вдих.

І раптом у моїй голові, наче удар дзвону, лунає чужий голос:

«Тікайте… Чого стали?! Тікайте, дурні дівчиська!»

Я здригаюся, ледь не падаючи. Це був не людський голос. Він вібрував прямо в моєму мозку, пахнув диким полюванням і… наказом.

— Вона нас не чіпає… — хриплю я Лоті, яка вже готова знепритомніти. — Біжимо! Поки вона дає нам шлях!

Звір відступає вбік, мружиться і видає низький звук, схожий на коротке мурчання. Лола хапає мене за обривок сукні, і ми проносимося повз хижака так швидко, як тільки дозволяють мої ноги, що налилися свинцем.

Ми влітаємо в гуртожиток лише через десять хвилин. Лола зачиняє двері на всі засуви і сповзає по стіні, хапаючись за серце.

— Це… це був сніжний барс… Олі, ти бачила?! В академії! Він мав розірвати нас на шматки! Чому він нас відпустив?

Я не відповідаю. Я притискаюся до стіни, відчуваючи, як золотаві іскри все ще танцюють перед очима. Я бачила, як звір дивився на мене. І я точно знаю, що не вигадала той голос.

— Не знаю, — шепочу я, дивлячись на свої руки. — Може, він просто не був голодним.

Але в глибині душі я чую відлуння чужого незадоволеного бурчання. Магія зілля почала свою роботу, і мій світ щойно розколовся навпіл.

Любі читачі, ласкаво прошу до новинки, яка не дасть засумувати. Кожна нова глава буде виходити щоденно О 19:00. Щоб не загубити книгу, додайте її до бібліотеки та підпишіться на мою сторінку, якщо досі цього не зробили. 

Якщо ви на Букнет вперше, вам необхідно зареєструватися для того, щоб читати тут романи. Це робиться дуже легко. Реєстрація на сайті безкоштовна і безпечна.

Ласкаво прошу в читацькій сім'ї Енні Фортуни ♥️