Глава 1. Есенція проблем

Олівія

— Тільки не дихай так гучно, Олівіє. Ти наче навмисно хочеш, щоб нас спіймали, — шипить Лола, не озираючись.

Я затримую подих, аж доки в легенях не починає пекти. Мої пальці, холодні й липкі від поту, стискають край важкої оксамитової завіси. Ми в самісінькому серці Забороненого сектора бібліотеки Академії Високого Чарівництва. Тут пахне стародавнім папером, сушеною лавандою і… небезпекою. Останньою тхне найсильніше.

— Ми не повинні тут бути, — шепочу я, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — Якщо нас впіймають, грант анулюють швидше, ніж ти вимовиш «прощавай, дипломе». Нас виставлять за ворота в ту ж мить!

— А якщо не впіймають, то завтра вранці у нас буде стільки золотих марок, що ми зможемо купити собі нормальні чорнила, а не ту розведену сажу, якою ти пишеш лекції.

Лола нарешті знаходить потрібний механізм. Клацання. Тихе, але в цій мертвій тиші воно звучить як постріл. Важка дубова панель від'їжджає вбік, відкриваючи прохід до комірчини зі спецскладом. Я ненавиджу цей момент. Ненавиджу відчувати себе злодійкою. Але Лола права: сиротам у цій елітній академії не місце, якщо у них порожні кишені. Нас терплять за розум, але зневажають за старі сукні.

— Швидше, — квапить вона. — Бери сині флакони, а я заберу корінь мандрагори.

Я заходжу в тісну комірчину. Тут темно, лише слабке світло мого магічного світляка вихоплює ряди склянок. Рука тягнеться до полиці, коли раптом коридором прокочується низький, вібруючий звук. Магічна сигналізація.

— Тікаймо! — верещить Лола, штовхаючи мене ліктем.

Світ навколо вибухає рухом. Я розвертаюся, чіпляюся подолом сукні за край стелажа. Моя рука в розпачливій спробі втримати рівновагу змахує з верхньої полиці крихітний флакон із мерехтливою золотистою рідиною. Він падає. Повільно, наче в густому киселі.

Дзинь.

Скло розлітається біля моїх ніг. Бризки Есенції Першозвіра потрапляють на щиколотки, просочуючись крізь тонку тканину панчіх.

— А-а-а! — з горла виривається хрип.

Це не просто опік. Це тисячі розпечених голок, що одночасно впиваються в шкіру. Магія зілля всмоктується в мою кров, розганяючи по жилах рідке полум'я. Голова йде обертом, а в вухах виникає дивний гул, наче сотні людей заговорили одночасно на межі слуху.

— Олівіє, вставай! Охорона вже на поверсі! — Лола хапає мене за руку і тягне до виходу.

Ми вилітаємо в коридор і… завмираємо.

Шлях до сходів перегороджує Тінь. Велика, масивна, вона відділяється від темряви стелажів. Срібляста шерсть із чорними плямами мерехтить у слабкому світлі місяця. Сніжний барс. Величний хижак, якого тут просто не може бути, повільно підводиться, перегороджуючи нам дорогу. Його очі — два розплавлених топази — дивляться прямо на нас.

Лола видає тонкий звук, схожий на писк придушеної миші, і задкує. Я ж не можу поворухнутися. Мої щиколотки все ще печуть, і цей біль раптом зливається з ритмічним диханням звіра.

Барс робить крок до нас. Повільний, граційний. Я відчуваю запах снігу, гірських трав і чогось небезпечно-солодкого. Хижак наближається до мене, ігноруючи Лолу, і нахиляє голову. Його вологий ніс торкається моєї руки, вкритої дрібними краплями розлитого зілля. Короткий вдих.

І раптом у моїй голові, наче удар дзвону, лунає чужий голос:

«Тікайте… Чого стали?! Тікайте, дурні дівчиська!»

Я здригаюся, ледь не падаючи. Це був не людський голос. Він вібрував прямо в моєму мозку, пахнув диким полюванням і… наказом.

— Вона нас не чіпає… — хриплю я Лоті, яка вже готова знепритомніти. — Біжимо! Поки вона дає нам шлях!

Звір відступає вбік, мружиться і видає низький звук, схожий на коротке мурчання. Лола хапає мене за обривок сукні, і ми проносимося повз хижака так швидко, як тільки дозволяють мої ноги, що налилися свинцем.

Ми влітаємо в гуртожиток лише через десять хвилин. Лола зачиняє двері на всі засуви і сповзає по стіні, хапаючись за серце.

— Це… це був сніжний барс… Олі, ти бачила?! В академії! Він мав розірвати нас на шматки! Чому він нас відпустив?

Я не відповідаю. Я притискаюся до стіни, відчуваючи, як золотаві іскри все ще танцюють перед очима. Я бачила, як звір дивився на мене. І я точно знаю, що не вигадала той голос.

— Не знаю, — шепочу я, дивлячись на свої руки. — Може, він просто не був голодним.

Але в глибині душі я чую відлуння чужого незадоволеного бурчання. Магія зілля почала свою роботу, і мій світ щойно розколовся навпіл.