Дев'яте життя

Я нарешті залишився. Назавжди

Я народився.

І вперше… не на вулиці. Цікавий поворот. Неочікуванно.

Була мама.
Був тато. Було багато тепла, шерсті, лап і боротьби за місце біля миски. Іноді кумедно все складалось. Було життя. Наповнене сенсом і теплом.

Справжнє котяче і радісне життя. З самого початку.

Їжі завжди у нас було достатньо, але це не означає, що її не треба було відстоювати.

Я пам’ятав дуже добре закони вулиці – хто перший, той і ситий.

Пам’ятав, як це — коли немає нічого.

Тому тут я не вагався. Біля їжі будь – які  думки зайві.

Я брав своє першим завжди. Спокійно. І без зайвих пояснень.

І ось, одного дня, прийшла вона. Гарна, усміхнена і така, наче світилась. З дитиною на своїх ніжних руках.

Вона не обирала довго. Не придивлялась, не порівнювала.

Вона просто подивилась. Прямо в очі. Підморгнула і посміхнулась саме мені. Своєю теплою посмішкою. Обігріла поглядом. Я закляк. По шкірі пройшов не мороз, а довгоочікуване тепло.

 Я бачив, що вона довго не думала. І взяла впевненно мене.

Ми довго їхали. Чоловік за кермом був спокійний.

Машина гуділа по дорозі рівно. Дитина ніжно спала на руках.

А вона дивилась на мене і посміхалась. Мені ставало так тепло. Від її присутності. Я забував, де я дивлячись в ці глибокі зелені очі.

І від неї… пахло ніжністю і молоком. А це  - дуже важливо. Ну, не смійся так.

Я ліг між ними. Сам заліз їй на руки і влігся між нею та дитиною. Фактично, вона тримала вже двох дітей. Я вперше відпустив контроль, і всю ситуацію цілком, за всі свої життя.

І вперше не насторожився. Зовсім. Все так просто і легко.

Не треба було. Я так розслабився поруч з ними, що сам себе не впізнавав.

Дім зустрів мене тихо і тепло. Пахло затишком і смачним м’ясом.

Там був ще старший хлопчик.
І чоловік.

Але найбільше… була вона. Якась надзвичайна.

Мене назвали Персик. Та я не заперечував. Мені дуже сподобалось.  Це було м’яко, ніжно.

Як і все в цьому домі. У мене з’явилось своє місце, своя миска, своя постіль. Лише моя. Особисто для мене – пухова, легка. Наче хмаринка, на якій можна забути, що існує щось ще.

Мене не гнали, ніколи не сварили, не ставили «на місце». Куди б я не приходив — мені раділи. І це було… дивно. Мене щиро любили. Раділи лише тому, що я є.

Я довго не міг звикнути.

Я не розумів: чому я тут?

Кому саме я маю допомогти? В чому моя місія.

Роки йшли дуже повільно. І я нарешті почав бачити.

Вона багато працювала. Занадто.

Все для всіх і нічого для себе.

Вона жила… швидко.

Наче за рік проживала п’ять.

І так само почала виглядати.

Зовсім не від віку, скоріше від втоми.

Іноді вона плакала. Тихо. Так, щоб ніхто не чув.

Але я чув. Я відчував порожнечу, втому і безсилля.

Вона була в сім’ї, але… сама.

Повністю. Без підтримки і допомоги.

Я сідав поруч.

Дивився на неї. Як легко вона все робить, з теплом і любовью, навіть коли ледь тримається на ногах.

Довго. Спокійно.

Білий кіт з блакитними очима, в яких можна втонути.

І одного разу вона подивилась у відповідь, по-справжньому.

Вона почала бачити. Не мене – себе, тишу, небо, паузи між думками.

І почала… наповнюватись.

Не одразу, повільно, але вперше — зсередини.

Я був поруч, як завжди.

Але цього разу… я не рятував.

Одного дня я почув: вона мила посуд і співала. Не просто слова, а відчуття, рими, себе.

 Я підняв голову і зрозумів - ось воно. Все, що їй потрібно було —
це не вижити, а проявитись. План сплив в думки сам.

Ручка стрімко впала до її ніг, зовсім випадково. Вона засміялась і підняла її. Натяк був товстіше нікуди - вона почала писати. Казки, вірші, слова, які лікували не тільки її.

Перші конкурси, перші перемоги, перші усмішки, які були не «для всіх», а для себе.

Вона почала світитись і… молодшати.

Я дивився і вперше не шукав проблему, її не треба було рятувати.

Вона стала тим, хто сам може рятувати - своїм теплом, любов’ю і словом.

Ми жили довго, дуже довго. Більше, ніж живуть коти, але мені дали час насолодитись.

Не тим, кого треба витягнути, а тим, хто поруч.