Восьме життя

Я пішов сам

Я народився.

Знову. Звучить вже, як банальщина.

І цього разу я не шукав, де сісти і зробити вигляд, що мене не існує.

Я вже знав: якщо історія має статися — вона не питає. Вона станеться. Моя роль в ній необхідна.

Але цього разу… я вирішив подивитись першим. Тобто, дивився вже своїм страхам прямо в обличчя. Хоча всі попередні життя і не були страхами – це був досвід.

Я побачив її не одразу. Прислухався до своїх почуттів. Закрив очі. Чекав.

Спочатку — голос. В мені щось ожило. Моя пані. Потім – сміх.

Легкий.

Живий.

Такий, який не намагається сподобатись.

Я пішов на звук. Далеченько прийшлось йти.

Це вже було нове.

Зазвичай, я йшов від.

Вона стояла серед людей. Натовп.

І говорила щось таке, від чого вони одночасно: сміялись, дивувались
і трохи боялись. Повітря наче набуло ваги біля них.

— Та не переживай ти так, — сказала вона комусь. — Якщо він не пише — значить, або зайнятий, або не твій. Обидва варіанти економлять час.

Я подумав: «чесно, небезпечно, мені подобається.»

Вона підняла очі. Не в пошуку чогось, а чітко знаючи куди направити погляд.

Подивилась на мене. Уважно. Зчитала те, що я і не транслював.

І я завмер.

Не тому що злякався.

А тому що вперше… мене побачили.

Не «котик».
Не «бідний».
Не «о, який милий».

А ніби… трохи глибше. Крізь життя.

Вона підійшла.

Присіла. І дивлячись вглиб мовила:

— Ти ж не випадковий, правда? — сказала вона.

Я моргнув.

Це моя форма «подивимось».

— Лун, — сказала вона раптом. — Місяць живе в твоїх очах. Я рада, що ти мене нарешті знайшов.

Я підняв вухо.

Лун. Дивно.

Це звучало… не як ім’я.

Як розуміння. Примирення з тим, що не можна оминути.

Я не тікав.

Я пішов за нею. Слідом. Ні, вона мене не зачарувала. Не подумай цього. Я просто мав іти туди куди піде вона.

Сам. Мене тягнуло до неї.

І це було вперше.

Її дім був… дивний.

Але не хаотичний.

Просто живий.  Тут поселилась легкість і свобода.

Там були трави. Свічки. Книги. Чашки, які явно пережили більше, ніж деякі люди.

І запах.

Не «магії».

А життя.

До неї приходили люди.

Багато.

Різні.

І всі з одним і тим самим обличчям: «мені треба, щоб хтось сказав, що робити з моїм життям».

— Сідай, — казала вона. — Але одразу скажу: я не вирішую за тебе. Я тільки допомагаю тобі почути, що ти сам вже знаєш.

Я лежав поруч. Став своєрідним талісманом. Прислухався до кожного її слова.

І думав: «вона економить час краще за всіх.»

— Він мене не любить… — казала одна.

— Любить, — відповідала вона спокійно. — Але не так, як тобі треба. І це проблема не його. Лише твоя.

Я підняв голову.

Це було жорстко.

Але чесно.

Молодець. Справжня сила в чесності.

Іноді вона сміялась.

Прямо під час «сеансів». Декого це вводило в ступор.

— Та ти ж сама це бачиш! — казала вона. — Просто тобі зручніше робити вигляд, що ні.

Люди спочатку ображались.

Потім… дякували. Деякі приходили постійно і вона з терпінням відносилась і до цього.

Дивні створіння.

Вона часто дивилась на мене. Уважно прислуховуючись до своїх почуттів.

— Ну що скажеш, Лун? — питала вона.

Я мовчав.

Але вона кивала. Бо все читала в моїх очах. Чи розуміла вона мене? Однозначно так.

— От і я так думаю.

Я почав підозрювати, що вона читає не думки.

А паузи. Дихання і тепло, яке відчувала від мене. Не питай мене, як саме. Я і досі до кінця сам не розібрався. Але вона давно все зрозуміла. І у всьому розібралась.

Ми жили… добре.

Без надриву.

Без «рятувань».