Сьоме життя

Я знову не встиг відмовитись

Я народився. Відкрив очі. Світ.

Знову.

І цього разу - не здивувався. Для чого? Що це може змінити? Лише, промайнула думка чи є цьому кінець. Нема.

Очікування циклічності не вселяло ніякої надії на безтурботність.

Я вже почав підозрювати, що це не життя мене знаходить — це я просто не вмію виглядати достатньо нещасним, щоб мене залишили в спокої.

Я сидів. Занурений у свої звичайні  думки. Небо манило своїм спокоєм. Рано. Міні ще було рано. Я це відчував. Тиша.

Спокійно.

Сидів з  виглядом кота, який уже бачив людей і зробив висновок: вони небезпечні не тому, що злі, а тому що «добрі».

І тоді з’явилась вона.

Пройшла повз. Різко. Як блискавка.

Швидко.

З думками, які явно бігли попереду неї. Феєрична жінка. Але, лише на перший погляд.

Зупинилась.

Обернулась. Метушня почалась.

— Кіт…

Я не відреагував. Очевидно. Не ящірка.

Я вмію виглядати, як частина пейзажу, коли це потрібно. Але тут не вийшло.

Вона постояла. Подівилась вверх. Що вона там шукала? Відповідь ?

Зітхнула. Скривилась.

І пішла далі. Я її відчув. Це мій кліент.

Я вже подумав: «О, чудово. Нарешті життя без участі.»

І навіть трохи розслабився. Пройшла мимо. Видихнув.

Але через кілька хвилин вона повернулась.

З пакетом. З пакетом!

Подивилась на мене.

І сказала:

— Хто тебе тут нагодує, бідний ти котику?..

Я завмер. Подив. Ну але ж….чому б і ні. Та з іншого погляду…

Оце погано.

Бо це вже не «ой, який милий».

Це «я за тебе переживаю». А це тривожний сигнал. Погано.

Бо завжди закінчується однаково. Завжди.

Вона поставила їжу. Глянула на мене більш ніж стриманно.

Я подивився.

Їжа була… переконлива. Розумієш, вона мене манила дуже сильно, тягнула до себе. Як і зараз, ну ти знаєш – я ще той ласун.

Я не фанат принципів, коли справа доходить до їжі. Це погане діло. Є їжа – треба їсти. Тут для філософії місяця нема.

— Ну я ж не можу просто піти… — пробурмотіла вона.

Я подумав:

«Можеш. Але не витримаєш цього всередині. Ти ж не така. Хто хто, а я то знаю.»

Вона зробила кілька кроків від мене.

Зупинилась.

Зітхнула вдруге.

Глибше. Повернулась і підійшла до мене.

— Ну добре… тільки тимчасово. Так. Саме так.

Я підняв вухо.

Це слово я теж знаю.

«Тимчасово» у людей означає:
«я вже все вирішила, але ще роблю вигляд, що ні».

Так я опинився в її сумці. Ну чому ж мені так щастить на цей транспорт.

Знову.

Не тому, що я цього хотів.

А, тому що вона не змогла піти далі без мене.

Її звали… я не одразу запам’ятав.

Бо вона сама себе не дуже «називала».

Ця леді вже  була з тих, кого всі кличуть, але ніхто не питає. Людина за потребою. Якщо нема – добре, якщо є – то нехай.

Вона миттю почала. Одразу попереджу – це не була турбота.

— Тобі не холодно?
— Тобі зручно?
— Може я тебе не так взяла?
— Ой, вибач…

Я ще навіть не встиг нічого зробити, а вона вже вибачалась. Вже. Завчасно. Думаєш, наперед? Ні. Далі зрозумієш про що я.

Це був сигнал.

Вдома стало ще цікавіше. Набагато. Такого ще не було.

Вона рухалась постійно. Але це був не рух, а скоріше метушня. Бігала, як та настирлива муха.

Наче, хтось дав їй завдання:
зробити всім добре і не забути переживати про це кожні дві хвилини. Або частіше.

— Тобі миску сюди чи сюди?
— А може краще тут?
— Ні, зачекай, я перероблю…

Я дивився на миску.

Потім на неї.

Потім знову на миску. Що за гра?

Я навіть не встиг вирішити, чи я голодний, але вона вже зробила три варіанти.

— Тобі так нормально? — спитала вона.

Я подивився на неї.

І подумав: «А тобі?»

Вона жила для всіх. Ніколи не для себе. Звичка, скажеш ти. Ні, глибоко помиляєшся.