Шосте життя

Я нарешті народився… знову

Я знову народився. Відкрив очі. Але легенько, без жаги до життя і ентузіазму. Я вже звик. До однотипного існування звикаєш швидко.

Знову. Все по колу. Все спочатку.

І цього разу я навіть не здивувався. Нащо? Все, як завжди. Не без причини.

Це вже стало підозріло звичним — прокидатись і одразу розуміти, що світ знову вирішив дати мені роботу без згоди.  Цікаво, хто призначає на такі посади? Ти часом не знаєш? Ну от і я не знав. І просто жив. Як умів.

Мене вже не обурював такий склад подій.

Деякий час я живу так, як хочеться мені. А потім повинен допомогти тому, кому найбільше необхідний в цей час. Це вже не так і погано. Але раніше я цього не розумів. В попередніх життях.

Я сидів на дорозі. Дивився на на безкрає небо. Насолоджувався новим теплим днем.

Спокійно. Монотонно.

З виглядом істоти, яка вже бачила людей у всіх їхніх варіаціях і трохи втомилась, але чемно не говорити про це вголос.

І от,  почалось.

Вона з’явилась різко.

Марфа.

Я ще не знав її імені, але вже знав тип.

Сильна хода.
Руки, які звикли все тримати.
І очі, які перевіряють світ на «користь». І ділять його на «знадобиться» і «безтолково».

Вона зупинилась. Сильним різким поглядом оцінила мене. Щось прикинула в голові.

— О, кіт. Великий, відгодований. Лапи міцні. Ага. Сам тут?

Я не відповів. Я кіт.

—  Значить б удеш зі мною.Тепер ти мій.

Я подумав:

«Ні. Щось з тобою не так жінко.» Вона мене лякала своїм норовом та хвацькістю.

Вона подумала: «Так. Мені підходить. В господарстві буде не зайвий».

– Давай, іди до мене!

І ми, як завжди, не домовились — але поїхали разом. Що у людей за манера – без дозволу брати котів. Мені і на вулиці жилось добре.

Я опинився в сумці. В тісній, старій сумці.

Це вже не сюрприз, це транспортна норма мого існування.

— Ну що, Черевик, — сказала вона.

Я завмер.

Черевик. І це явно був не жарт.

Я ще не вирішив, це образа чи посада. Треба буде подумати.

Село зустріло мене без ніжності. І без зайвого пафосу.

Тут не питали, хто ти. Їм було байдуже.

Тут одразу показували, що ти нічого особливого. Так, просто пухнасте і неважливе створіння.

І в центрі всього були кози.

Багато. Настільки, що в очах мерегтіло.

Гучні. Вередливі. Від них тхнуло так, що виїдало очі.

 З вимогливим і гордим поглядом. З характером, який не просив дозволу на існування.

Вони дивились на мене так, ніби я тимчасова помилка природи. Якийсь байстрюк, а не кіт.

Я відповідав взаємністю. А що мені до них? Кожен отримує те, на що заслуговую. І не дивись на мене так. Це твоя позиція всіх любити і обігріти. Не моя. Не навішуй ярликів.

 Так, от. Марфа жила цими козами.

Не «доглядала».

А саме жила. Їх дихання, давало їй поштовх жити.

— Ця їсть мало.
— Ця знову не там стоїть.
— Ця… ну ця просто вперта, як чоловіки в місті.

Вона говорила з ними як з людьми. Може не розуміла, що це тварини. З однієї сторони це викликало повагу, але ж з іншої – це діагноз. І не сперечайся.

І сварилась як з родичами. Так, так. Ой, це треба було чути.

Я сидів на підвіконні і спостерігав.

— Ти знов сидиш? — кидала Марфа через плече.

Я сидів і далі. Непохитний в своїх рішеннях.

Це було моє стабільне рішення, в будь-якій системі.

— Ледащо ти, Черевик. Нічого не робиш. Геть зовсім. Хоч би якусь мишу вполював. І нащо я тебе привезла з міста. Правду кажуть, що містяни не пристосовані до життя у селі. Це і котів стосується, а я і не знала. Ледащо та й годі.

Я дивився на неї і думав: «Я не ледащо. Я спостерігач кризи господарства.»

Але не сперечався. Я кіт. Хоч і дуже розумний.

Я швидко зрозумів:
кози — це її центр світу.

І якщо там щось йде не так — світ у неї закінчується. Кінець. Крапка у всьому.

Вона може бути залізною.

Але не тоді, коли коза кашляє або не їсть, або молоко не надто жирне. Щось не так. Світ зупинився.

І от одного дня коза захворіла.

Просто так.

Без попередження. Хоча про таке і не попереджають.

Вранці ще їла.
Ввечері — лежала. Без вогню у очах.