Четверте життя

Я не встиг відвернутись

Я народився на вулиці знову.

І цього разу я навіть не намагався нічого вирішувати.

Бо, якщо чесно, я вже почав підозрювати:
мої рішення тут не головні. Я скоріше інструмент. Який дуже потрібен.

Я пам’ятав усе.

І коробку.
І сміх крізь сльози.
І повільні кроки.

І себе — в усіх цих історіях. І емоції, і стани, і картинки.

Я вже знав, чим це закінчується. Ні, не погано. Але не так, як я хочу.

Тому вирішив хоча б не починати. Або якось оминути.

Жити тихо.
Не дивитись у бік людей.
Не втручатись. Зовсім. Не хочу більше.

Я навіть маршрут собі вибрав — подалі від них.

І все було добре. Я майже повірив в те, що мені вдалось так прожити. Ну, хоча б пів життя.

Поки не з’явилась вона. Нізвідки.

Я почув машину раніше, ніж побачив.

Швидко.

Занадто швидко для вулиці, де люди зазвичай гальмують.

Я не встиг. Побачити.

Навіть, подумати.

Світ просто різко став ближчим.

Шум.
Світло.
Гальма.

І тиша. Довга, мовчазна тиша. Але така приємна. Стан невагомості і легкості.

Я відкрив очі вже не на асфальті.

М’яко. Я так давно не відпочивав.

Світло приглушене. Відчуття були напрочуд приємні.

Пахло… чистотою. І ще чимось дорогим.

— Тихо, тихо… Не ворушись. — сказав голос.

Я спробував піднятись. Потім ще раз.

Не вийшло.

— Лежи, будь ласка, — сказала вона.

Я подивився на неї.

Вона була… зібрана.

Не просто охайна. А досконала.

А така, в якій усе на своїх місцях.

Волосся.
Рухи.
Думки.

Навіть голос — рівний. Без емоцій.

— Лікар зараз приїде, — сказала вона, не відводячи від мене погляду.

Я подумав:

«Лікар? Для мене?»

Це було щось нове. Здивувало трохи.

Вона не панікувала.

Не плакала.

Не метушилась.

Вона діяла.

Телефон.
Короткі фрази.
Чіткі рішення. Сухі продумані дії.

— Так, зараз.
— Ні, терміново.
— Так, я чекаю.

Я дивився на неї і думав: вона навіть хвилюється… структуровано. Це якось…не нормально.

Лікар приїхав додому.

Мене оглянули.

Щось зробили.

Я не дуже втручався.

Це вже було поза моїм контролем.

Я залишився.

Не тому що вирішив.

А тому що не міг піти. Хоча хотів би.

І, здається, вона це знала.

— Я тебе збила, — сказала вона одного вечора, сидячи поруч. — Тож… це моя відповідальність. Я хочу, щоб ти залишився. Мені так буде спокійніше.

Я подивився на неї.

Це звучало як контракт. Але без мого підпису і згоди.

Її квартира була ідеальна.

Занадто.

Кожна річ — на своєму місці.
Кожен рух — з сенсом.
Кожен день — розписаний.

Вона працювала.

Постійно.

Ноутбук.
Дзвінки.
Плани.

— Так, дедлайн не переноситься.
— Ні, ми не можемо втратити цей контракт.
— Я контролюю процес.

Я слухав.

І думав: вона контролює все…
крім життя.

Вона їла швидко.

Жила ще швидше.

І майже не зупинялась.

Навіть коли сиділа — вона не була тут.

— Треба ще це зробити… — казала вона сама собі.
— І це… і це…

Я сидів поруч. Уважно спостерігав.

І не розумів: коли вона живе?

Я почав робити те, що вже вмів. Змінювати.

Зупиняти.

Я лягав на клавіатуру.

— Котик… — вона зітхала. — Мені треба працювати.

Я не рухався. Був, як глиба.

Це принцип. Важкий і непохитний.

Вона намагалася мене обійти.