Четверте життя

Я не встиг відвернутись

Я народився на вулиці знову.

І цього разу я навіть не намагався нічого вирішувати.

Бо, якщо чесно, я вже почав підозрювати:
мої рішення тут не головні. Я скоріше інструмент, який дуже потрібен.

Я пам’ятав усе.

І коробку, і сміх крізь сльози, і повільні кроки, і себе — в усіх цих історіях. І емоції, і стани, і картинки.

Я вже знав, чим це все закінчується. Ні, не погано, але не так, як я хочу.

Тому вирішив хоча б не починати, або якось оминути.

Жити тихо.
Не дивитись у бік людей, не втручатись. Зовсім. Не хочу більше.

Я навіть маршрут собі вибрав — подалі від них. Уявив, що я тінь.

І все було добре. Я майже повірив в те, що мені вдалось так прожити. Ну, хоча б пів життя.

Поки не з’явилась вона - нізвідки.

Я почув машину раніше, ніж побачив.

Швидко, різко, неочікувано.

Занадто швидко для вулиці, де люди зазвичай гальмують.

Я не встиг побачити. Ба, навіть, подумати.

Світ просто різко став ближчим.

Шум.
Світло.
Гальма.

І тиша. Довга, мовчазна тиша. Але така приємна. Стан невагомості і легкості.

Я відкрив очі вже не на асфальті. Було м’яко - я так давно не відпочивав.

Світло ледь приглушене. Відчуття були напрочуд приємні.

Пахло… чистотою і ще чимось дорогим. Я б сказав – фешенебельним. Не знаю, що воно означає, але явно, щось непристойно дороге.

— Тихо, тихо… Не ворушись. — сказав голос.

Я спробував піднятись. Потім ще раз - не вийшло.

— Лежи, будь ласка, — сказала вона.

Я подивився на неї. Вона була якась… зібрана.

Не просто охайна, а досконала.

 Така, в якій усе на своїх місцях: волосся, рухи, думки.

Навіть голос — рівний. Без емоцій.

— Лікар зараз приїде, — сказала вона, не відводячи від мене погляду.

Я подумав:

«Лікар? Для мене?» Це було щось нове. Здивувало трохи.

Вона не панікувала, не плакала, не метушилась.

Вона діяла.

Телефон.
Короткі фрази, чіткі рішення, сухі продумані дії.

— Так, зараз.
— Ні, терміново.
— Так, я чекаю.

Я дивився на неї і думав: вона навіть хвилюється… структуровано. Це якось…не нормально. Це людина чи робот.

Лікар приїхав додому.

Мене оглянули, щось зробили.

Я не дуже втручався - це вже було поза моїм контролем.

Я залишився, але не тому що вирішив, а тому що не міг піти. Хоча хотів би дуже сильно.

І, здається, вона це знала.

— Я тебе збила, — сказала вона одного вечора, сидячи поруч. — Тож… це моя відповідальність. Я хочу, щоб ти залишився. Мені так буде спокійніше.

Я подивився на неї і це вже звучало як контракт, але без мого підпису і згоди.

Її квартира була ідеальна. Ну занадто, я б сказав, вилизана.

Кожна річ — на своєму місці.
Кожен рух — з сенсом.
Кожен день — розписаний.

Вона працювала постійно.

Ноутбук, дзвінки, плани, проекти – постійно вся в роботі.

— Так, дедлайн не переноситься.
— Ні, ми не можемо втратити цей контракт.
— Я контролюю процес.

Я слухав і думав: вона контролює все…
крім життя. Свого життя, зрозумій. Це ж найголовніше.

Вона їла швидко, жила ще швидше і майже не зупинялась.

Навіть коли сиділа — вона не була тут.

— Треба ще це зробити… — казала вона сама собі.
— І це… і це…

Я сидів поруч, уважно спостерігав і не розумів: коли вона живе?

Я почав робити те, що вже вмів. Змінювати. Зупиняти.

Я лягав на клавіатуру, для початку цього було більше ніж достатньо.

— Котик… — вона зітхала. — Мені треба працювати. Розумієш?

Я не рухався. Був, як глиба.

Це принцип. Важкий і непохитний.

Вона намагалася мене обійти, я переміщувався. Завжди намагався бути на шляху.

Вона дивилась, інколи злилась.

Потім… зупинялась.

— Чому ти так себе поводиш? Ти ж розумієш, що заважаєш, — казала вона.

Я мовчав. Я кіт.

Я вже знаю: мовчання — найкращий аргумент. Як би не було треба стояти вперто на своєму.