Третє життя

 Я точно не збирався втручатись

Я народився на вулиці знову. Мені не звикати. Іншого я все одно не знаю. Та і мріяти – це слабкість. Радіти треба тому, що є. Завжди, за будь – яких умов.

І цього разу… я пам’ятав.

Зовсім вже не відчуттями.
І, навіть, не уривками, а доволі чітко.

Коробка, тиша, невідомість.
Жінка, яка  раптом, забула свій голос.

Пончик, смачний крем на підборідді, сміх крізь сльози.
Життя, яке починається з маленьких нових  кроків.

І я.

Я, який постійно «випадково» опиняється чомусь поруч.

Я сидів на теплому асфальті і думав: «Все. З мене досить.»

Це вже не випадковість.
Це точнісінько прописана схема. І дуже зрозуміла для мене.

 Я не люблю схеми взагалі. Ну є в мене таке відчуття, що це не моя історія.

Я вирішив: цього разу — ніяких людей.

Жити тихо.
Жити повність для себе.
Не рятувати вже нікого, не втручатись як би не хотілось. Хоча б цього разу прожити життя для себе.

Я майже справлявся. Ну намагався.

Серйозно. Не смійся, я не шуткую.

Поки вона не впала. Це сталося прямо переді мною.

Вона йшла швидко.
Занадто швидко для людини, яка не знає, куди саме. Просто вперед.

Перечепилась. Різко.

І полетіла вниз так, ніби це її улюблена вправа.

Сумка відкрилась і  все, що в ній було, вирішило жити окремим життям.

Телефон — вліво.
Ключі — кудись у невідомість.
Якісь папери полетіли в повітря.

Окуляри… відлетіли найдалі.

Вона сіла прямо на асфальт і завмерла, як статуя. Я состерігав. Стало цікаво, як довго вона зможе просидіти в такій позі. В очікуванні чого? Дива? Цікавий екземпляр.

Потім, нарешті, почала шукати, навпомацки.
Невпевнено. Дуже повільно, торкаючись кожного міліметра асфальту. Вона загубилась у своєму ж просторі, наче світ раптом став занадто великим.

— Де… де вони… — тихо сказала вона.

Я подивився.

І… відвернувся. Знову. Не хочу.

Ні, я вже це проходив.

Я вже знаю, чим це закінчується.

Я не хочу знову бути «тим самим котом». Рятівником без призначення.

Я зробив кілька кроків у протилежний бік і зупинився. Совість? Та хто ж її вигадав? Її можна вирізати? Ні. Дуже шкода.

Звісно, мені потрібно прийняти участь, але  це вже навіть не смішно.

Я повернувся, підійшов до окулярів.

Взяв їх зубами, важкі, як для такої тендітної пані.

Підійшов до неї, поклав тихо і без шуму.

Вона завмерла. Погано бачила, але чула добре. Спочатку перестала дихати. Я відчув страх і подив, але рука потягнулась до окулярів.

Потім обережно взяла їх, одягла. Боязко і невпевненно.

Подивилась на мене і знову завмерла.

— Ти… серйозно? Кіт? Мені на допомогу прийшов кіт? — сказала вона.

Я мовчав. Я кіт. Жінко, не доводь мене до сказу.

— Ти мені допоміг? Як? Чому? Навіщо? Я не розумію…

Я не відповів. Я кіт. Чому люди питають там, де ніколи не почують відповідь. Певно, я цього не зрозумію ніколи. Не шукай того, що тобі не дано зрозуміти.

Я вже не пояснюю очевидне.

Вона зібрала усі речі дуже повільно. Весь час піднімала свої великі очі і наводила погляд на мене. Хотіла розгледіти чи зрозуміти або намагалась повірити в те, що на поміч прийшов кіт.

Я сидів поруч. Не ворушився.

І спостерігав дуже уважно.

— Я знову впала… — пробурмотіла вона. — Це вже навіть не смішно.

Я подивився на неї. Ще уважніше. Вона мене не лякала, а дивувала. Ніякої грації, а про впевненість я взагалі промовчу.

Вона не сміялась, не плакала. Виглядала так, ніби звикла.

— Ти… ти залишишся?  Ну, поруч. Ти, як янгол – охоронець для мене. Можливо…Чи можливо нам подружитись? Я б могла забрати тебе до себе. Що скажеш?  — раптом запитала вона, дивлячись на мене.

Я подумав: «Ні. Ні. Ні». І сів ближче. Не хотів, але зрозумів, що я їй потрібен. Саме зараз.

Ми пішли вже разом. Вона всю дорогу дивувалась, як я її розумію. Я йшов поруч. Ми стали друзями і співмешканцями.

Вона назвала мене… ніяк.  І це було щось нове. Та мені це сподобалось. Без ярликів, як я люблю.

— Я не буду давати тобі ім’я, — сказала вона. — Раптом ти не захочеш.

Я подивився на неї з повагою - це був перший раз, коли мене запитали, навіть не питаючи.

Але потім вона не витримала: