Друге життя

Я не хотів, щоб мене знаходили

Я народився на вулиці.
І це, якщо чесно, було кращим стартом, ніж коробка. Набагато кращим. Ти не відчуваєш себе кинутим на смітник. Ти одразу вільний. Народжений вільним.

Тут не було «тимчасово».
Тут було просто: або живеш, або дуже швидко перестаєш про це думати. Інших варіантів немає.

Я був маленький, худий і вже трохи недовірливий до світу.
І ще — я все чітко пам’ятав.

Не як люди пам’ятають історії.
Без деталей, без облич, а як відчуття - примарне, легке.

Ніби я вже колись був поруч із кимось, ніби вже чув, як люди мовчать і, як потім вчаться говорити знову. Чув голос і сміх, але не міг згадати обличчя.

І чомусь… я не хотів у це повертатись. В ті відчуття, емоції і спогади - це вже пройшло.

Мені подобалась вулиця тут було комфортно.

Вона була чесна, чиста і справедлива. Іноді до крайнощів.

Якщо холодно — ти це відчуваєш, якщо голодний — ти це не прикрашаєш словами. І не додумуєш зайвих сенсів.

Ніхто не казав «все добре», коли не добре. Казок на ніч теж не розповідали.

Я навчився жити, не виживати. Так, так можна жити. Цінності у всіх різні. Жити.

Знаходити їжу, ховатись від дощу, спати там, де не знайдуть.

І головне — не довіряти одразу.

Люди іноді намагались мене забрати та я тікав. Далеко і на скільки вистачало сил.

Не тому що боявся, а тому що вже знав: якщо залишишся — це буде історія.
А історії мають звичку закінчуватись. Тому, я не бачив в цьому ніякого сенсу.

У мене було місце. Там де немає питань і відповідей, бо вони нікому не потрібні - біля ресторану. Там пахло їжею і  ще чимось… теплим, але не моїм. Чимось далеким і тим, що робило мій день ще кращим.

Хлопець з кухні іноді виносив мені поїсти. Кремезний. На перший погляд, навіть страшний. Але таку душу я бачу відразу – понівечене життя, в якому виросло, щось більше ніж просто любов в словах. Це саме та висота, до якої не всім дано дострибнути.

Він не говорив.

І це було найкраще, що він міг зробити. Іноді, слова не просто зайві – вони не потрібні.

Ми мовчали разом, іноді довго. І це було чесно.

Одного разу я добре поїв.

Дуже добре, в шлунку вже не було відчуття великої дірки.

Настільки, що навіть перестав думати про наступний прийом їжі.
А для вуличного кота це вже маленьке диво. Свято, не інакше. Ситий кіт – мудрий кіт.

Я сидів і вилизував лапи, повільно.
Зосереджено і до блиску, наче від цього залежить порядок у світі.

І саме тоді я її побачив. Не хотів, відвертався. Та все ж… Мені наче щось зсередини говорило «дивись уважно, не відвертайся».

Вона йшла повз з опущеною головою.

І виглядала так, ніби світ щойно пожартував над нею… і забув пояснити, де тут смішно.

На її обличчі був крем. Жирний, масний крем. З відблиском шикарного і манкого лоску.

Солодкий. Я це відчув відразу.

Вона була схожа на пончик, який доїли не до кінця. І люди це бачили.

Вони дивились, посміхались, перешіптувались, хтось навіть сміявся вголос.

Вона робила вигляд, що не помічає, але плечі… плечі в неї були такі, ніби кожен погляд лягав туди зайвою вагою.

Я подивився і відвернувся.

Я ж не зобов’язаний, я - кіт.
У мене є свої справи. Наприклад — забути, що мені колись було не байдуже або прогнати настирливих птахів.

Вона сіла на лавку неподалік і почала плакати.

Не красиво, не тихо, а так, як плачуть, коли вже не тримаєшся, коли все втрачено назавжди.

Я завмер. Потім подивився ще раз і  подумав: «Ні. Це не моя історія».

Я вже був у такому.
Я вже «допомагав». Досить.

Я тільки почав жити для себе.

Свобода — це приємно: ніхто нічого від тебе не хоче.
Навіть ти сам.

Я ще трохи посидів і не витримав.

«Це останній раз, — сказав я собі. — Просто підійду. І все».

Я підійшов.

Вона навіть не одразу мене помітила. Вона нічого не хотіла бачити або не бачила крізь сльози.

Я стрибнув їй на коліна. Швидко, навіть сам не встиг подумати.

Без дозволу.
Це важливо. Неодмінно запиши це.

Вона здригнулась, перестала плакати.

Подивилась на мене і завмерла, наче я з’явився не просто так. Я побачив це в її очах. Вона зробила правильний висновок.

Я почав ластитись.

Незграбно, але вже як вмію. Ласкавий кіт  - не моя історія. Я цього зовсім не люблю.

І… злизав той крем, бо він там був.
І це було логічно.