Перше життя

🐾 Перше життя

Мене знайшли.

Я не пам’ятаю момент народження. Все було, наче в тумані чи вигадка, чи фантазія. Просто з’явився і все. Не було і стало.
І чесно — це звучить як проблема людей. Вони, взагалі дуже тримаються за початки.

Я пам’ятаю коробку. Велику, трохи прим’яту з різким запахом чогось старого і огидного. Зовсім не затишну, холодну. Не знаючи що таке смітник я відразу відчув себе в ньому. Коробка велика – мій перший Всесвіт.
Не як символ. А як факт. Картон, трохи темноти і відчуття, що світ ще не вирішив, що зі мною робити, але вже поставив галочку «тимчасово тут». Той хто не потрібен, кого хотіли здихатись завжди опиниться там – «в коробці».

Люди кажуть “ми тебе знайшли”.
Насправді це означає:
«ти лежав там, де ми проходили і ми не захотіли тебе ігнорувати». Так вони підіймають собі статус чи вагу власної гідності. Але правду вони не здатні навіть собі озвучити. Дехто робить щось лише для галочки. Потішити власне самолюбство чи звеличити себе ж у своїх очах.  Дивні істоти.

Вона теж так мене знайшла.
Вона не шукала мене. Вона просто не пройшла повз. Хотіла б, але ж ця «галочка».

Я тоді ще не знав, що в людей є «доля». Я думав, що вони просто багато ходять і іноді щось підбирають. Навіть те, що їм насправді зовсім не потрібне в житті. Про всяк випадок. Але ж ні.

Вона підняла коробку і сказала:
— І що ти таке? Страшко маленьке. Життя тебе не балувало, це очевидно. Такий кумедний і трохи огидний. Але ж… Тебе шкода. Ти щось не зрозуміле, але не як не гарненький пухнастий котик. Ти просто «щось».

Я вирішив, що це, мабуть, ім’я.

Так я і отримав своє перше звернення в житті — «щось». Ні статусу, ні звання, ні емоції. Вона забрала мене до себе. Навіщо? Не питайте. Я мало чого тоді розумів. Я дійсно був цим «щось». Бо сам не знав хто я є. Мені ніхто не пояснив. А навіщо?

Квартира в неї була тиха. Але це не така приємна тиша, як коли ти спиш. А така, яка трохи тисне на вуха, ніби щось не договорене висить у повітрі. Тиша, яка давить своїм спокоєм. Притискає тебе до підлоги а ти не маєш сили поворухнутись і просто ідеш на поводу цьому потоку життя. Тиші життя.

Вона не говорила. Зовсім.
Не так, як «мовчить». А так, ніби слова десь є, але вони не доходять до виходу. Десь зникають по дорозі.

Я спочатку подумав, що це нормально. Стіни є, дах є – чого ще бажати? Люди ж дивні істоти — у них є коробки для котів, але немає інструкцій для себе. Є житло, але в ньому немає життя. Є змога говорити, але немає бажання. І я після цього «щось». Це мене з малечку смішило. Так, коти мовчать, але дай нам волю – ми такі дискусії можемо розвести, що люди заціпеніють. Тому певно коти і мовчуни. Просто не хочеться з людьми сперечатись, нехай вірять в свою казку життя. Наївні, як мої вуха.

Я ходив за нею. Скрізь. Мені було цікаво, що вона робить і чим дихає. Не з поваги до неї, чи великої любові. А  з цікавості. Як  створена людина і чому веде себе саме так, а не інакше. Я спостерігав і робив висновки. Нажаль тоді, не зовсім правильні. Малий – дурний. Одна людина не є показником чи еталоном поведінки цілої зграї. Але, тоді я повірив, що всі такі.

Вона робила вигляд, що я просто елемент інтер’єру. Типу стілець, але з характером. Я просто був. Десь поруч, але не мав цінності. У людей взагалі поламана система цінностей.

Я не ображався. Я ще не знав, що це корисна емоція. Але не для всіх і не проти всіх. Цю емоцію навіть не всі здатні помітити. Але деякі вміють гарно використовувати. Та це я зрозумію згодом.

Я вчився жити поруч. Тихо без зайвого шуму. Я є і нема водночас.

Вона сідала біля вікна і довго дивилась туди, де нічого не відбувалось. Я теж дивився. Там дійсно нічого не відбувалось.  Ми були трохи схиблені, зате чесною компанією. Але ж уважно спостерігали. В очікуванні? Ні, радше в спокої, що ніщо не порушує нашу тишу і тишу між нами. Наш особистий Всесвіт, який ми ділили навпіл. У нас було щось спільне.

Іноді вона відкривала рот. Я уважно дивився. Я чекав. Але…мабуть мені було не дано почути її. Я опускав голову. Знову ні. Так було багато разів. Кожен раз, коли вона намагалась – я чомусь радів. Мені було важливо її почути. Не знаю чому, але дуже треба. Вона знов намагалась. І знову, і знову … І кожного разу я завмирав.

Я вже починав думати, що зараз буде щось важливе.

Але ні. Тиша залишалась на місці. Мертва важка тиша.

Я почав експериментувати. Бо, чесно, стало сумно.

Сідав там, де їй було незручно.
Лягав там, де вона планувала бути серйозною. І дуркував.
Дивився в очі так, ніби знаю відповідь на її проблему (я, не знав, але виглядав переконливо). Правда ж, якщо ти в чомусь переконаний, то можеш переконати в цьому весь світ.

Вона іноді торкалась мене.
Не як «люблю». А як перевірку: чи я ще реальний. Можливо їй було б легше сприйняти те, що я привид. Але ж ні.

Я був реальний. Просто не дуже організований.

Одного разу я впав зі столу. Просто, як груда важкого перегною.
Не тому що я вирішив змінити її життя.
А тому що стіл був вищий, ніж моя впевненість у фізиці.

Я приземлився з виразом «це було задумано». Боляче, але емоціїї показувати то зайве.