Мурена

1.Спадщина

- У заповіті чітко вказано – кому який замок дістанеться, вирішують спадкоємці між собою. От я й вирішив, як перший спадкоємець, Замок Білого Соняха мій, а два інші нехай розбирають брати, - Мурдол спохмурнів і відвів погляд. – Мене відірвали від важливих справ. Я розумію, спадщина батька повинна бути отримана, але ж не цей непотріб... І стільки років минуло...

Нотаріус важко зітхнув, він передбачав, що з цією справою буде складно. Але мав чіткі інструкції – спадщина короля Оренія, який помер сто років тому, повинна бути розподілена між трьома драконами, його синами, рівно через сто років після його смерті. Ні раніше, ні пізніше. На троні давно сидить призначений померлим королем на цей період, так би мовити, виконуючий обов’язки, чекає, коли вже визначиться доля драконячого трону.

- Чому це Замок Білого Соняха твій? Те, що ти старший, не значить, що ти перший! Материні родичі, в яких я мешкав ці дурні сто років, вже чекають не дочекаються, поки я поїду від них. Але ж куди? В руїни? – середній син аж кричав від обурення.

- Ти можеш зайняти Замок Жовтої Лілії. Він у майже чудовому стані, просто не такий великий, як Сонях! – махнув рукою старший брат. – Купідесе, ти ніколи не мав хисту до господарювання, жив на всьому готовому, якщо ти оселишся в Соняху – йому кінець.

- А може, я вже навчився бути хазяїном? Ти мене завжди недооцінював! – Купідес визвірився на старшого брата.

- Шановні, не треба сваритися! – спробував їх зупинити нотаріус, розуміючи, що може не впоратися з ситуацією, бо дракони завжди мали гарячий норов і впертий характер. – Є ще один нюанс.

- Що за нюанс? – здивовано глипнув на нього Мурдол, а Купідес забув про суперечку. Всі три пари зелених очей запитально втупилися в нотаріуса.

Третій брат, Філант, протягом всього часу мовчав і наче нічого не чув, мовбито йому було все одно, що вирішиться у королівського нотаріуса.

- «Кожен з моїх синів повинен прожити у вибраному замку один місяць і в останній день місяця при свідках хай кожен з моїх синів розкаже, що він знайшов у замку найціннішого. І той, хто знайшов найбільшу цінність, і стане королем Бартанії», - прочитав нотаріус з папірця.

Мовчанка тривала недовго. Мурдол перервав її першим.

- Не думаю, що якісь цінності валяються в руїнах. Я все-таки наполягаю на Замкові Білого Соняха. Купідесе, який з тебе король? Коли королем стану я, то, так і бути, дам тобі і грошей, і допоможу довести до ладу Замок Жовтої Лілії. Погоджуйся, це моя єдина і остання пропозиція.

Купідес зітхнув і хитнув головою на знак згоди.

- А ви, Філанте, погоджуєтеся з вашими братами і згодні з власної волі й без примусу отримати в спадок третій замок – Замок Чорної Мурени?

Філант кивнув.

- Добре, - полегшено зітхнув нотаріус, в душі радісно протираючи руки і радіючи, що все пройшло так швидко і безболісно. – Отже, згідно з заповітом, через місяць буде проголошено спадкоємця престолу і майбутнього короля. Ви повинні негайно в’їхати у свої замки і знайти найбільшу цінність.

Коли брати вийшли, втомлений нотаріус нарешті міг розслабитися і випити келишок вина. Він сподівався, що через місяць Бартанія отримає короля, а він зможе закрити цю справу з королівським заповітом і поїхати у відпустку, яку вже давно запланував.

2.Таріна

Замок Чорної Мурени і справді був руїною. Стіни ще стояли, і навіть деякі башти, проте все інше: і занедбаний сад, і подерті стіни, й провалена підлога, і дірки в стелі навівали сум і безнадію.

Філант знайшов кімнату з каміном, де була стеля над головою, і навіть у вікнах збереглися сині вітражі з квітковим орнаментом. Назбирав хмизу і запалив вогонь, щоб зігрітися, дістав з ранця якусь їжу й воду, повечеряв, постелив собі в кутку тонку ковдру, яку завжди носив з собою, загорнувсяв неї – і заснув...

Прокинувся він раптово від якогось дивного звуку. Неначе десь плакала жінка. Голос був сповнений болю й гіркоти. Філант намацав ніж при боці, з яким ніколи не розлучався, взяв факел і почав спускатися брудними сходами до центрального залу при вході, звідки чувся плач.

Біля стіни сиділа якась темна постать.

- Агов, ви хто? – спитав Філант. - Що сталося?

Плач стих.

- Я можу чимось допомогти? – спитав він, спускаючись нижче.

Не наближався близько, щоб не злякати дівчину, бо побачив, що це саме дівчина, молода, трохи замурзана, з правильними рисами обличчя, але зморена й заплакана. Вона сиділа, закутана в темний плащ, і з-під каптура було видно лише її обличчя.

- Мені ніхто не зможе допомогти, - промовила дівчина, а потім раптом здивовано спитала. – А ви чому тут? Не боїтеся мене? Не хочете вбити чи зловити? Не стріляєте і не кидаєте вогнем?

- А так треба робити? – спитав Філант збентежено, - А навіщо? Ви перевертниця, яка з’їдає мандрівників, що забрідають у цей замок? Чи смертедіва, зустріч з якою передрікає швидку смерть?

- Ні, - похитала головою дівчина. – Я звичайна дівчина, - і, помовчавши, додала, - ну, майже звичайна.

- Як це, майже звичайна? – зацікавився Філант. – Ви, може, принцеса? Чи зачарована королева? – його фантазія не мала меж.