1

Дозвольте відрекомендуватися – я Мурчик. Звичайний кіт сіамської породи. Доволі симпатичний, якщо вірити компліментам моїх численним подругам. Великий, пухнастий, вугільно-чорний мов справжній відьмак. Довгі пишні вуса, примружені смарагдові очі, ніжний проникливий голос мої головні козирі. Власне через це миле муркотіння мене колись й назвали – Мурчик.

Взагалі-то крім достоїнств у мене є і деякі недоліки. Невеликі, так собі, одна дріб’язковість. Як і всі представники мого племені котячих я особа вельми незалежна й бунчужна. Люблю свободу і волю. За характером собі такий панич що гуляє сам по собі. Між нами, мене друзяки за ще й називають просто – Приблудою. Та це не заважає мені скористатися всіма перевагами свобідного мандрівника. Тут свіжого молочка, там смачної сметанки, а ось і цікава життєва оповідка.

Не вірите що звичайний кіт може розповісти незвичайну історію? Так нічого витріщатися на шпальти цього видання. Бо я не збираюся щось і комусь пояснювати оцю маленьку чудасію. От хто вірить тому продовжу свою оповідку, хто ні так чимчикуйте панове в своїх буденних справах і не жалкуйте потім, що не вчули одну вельми цікаву й незвичну історію з мого довгого й насиченого різноманітними подіями котячого життя.

В це невеличке село я потрапив наприкінці осені. Головним чином через те що втомися вже подорожувати, а на носі були грудневі морози, і треба було знайти якусь затишну та теплу місцину для майбутньої зими. Чому саме село, а не місто? Тому що на власному досвіді вже давно переконався, що в селі приблудній тварині знайти прихисток набагато легше й простіше ніж у місті. Люди там зазвичай живуть чуйніші й добріші чим надмірні пихаті городяни.

Місце «зимування» я знайшов вельми вдале. Прихистили мене в місцевому шинку. Звісно зробив це не власник «забігайлівки». Той вайлуватий чолов’яга з чималеньким черевцем на мене ніякісінької уваги не звертав. Добре що хоч не виганяв як це зазвичай робили інші хазяї. Притулок мені дала одна з продавщиць шинку на ім’я Марія. Невисока худорлява жіночка з коротким каштановим волоссям, змарнілим обличчям й карими очима.

Відразу у нас склалися доволі доброзичливі відносини. В перший же день я зачарував жінку своїм ніжним муркотінням. Вона віддячила мені лагідним прогладжуванням за вушком і шкіркою від ковбаси. Надалі ці стосунки ставали все кращими й дружелюбнішими. Ранком я зустрічав Марію на роботі. Вона наливала мені, принесеного з собою, молочка і пригощала шматочком смачної ковбаси, або рибки.

Весь день ми були разом. Продавщиця торгувала різноманітним товаром, я ж завжди знаходився поряд прислухаючись до буденних розмов покупців. Коли клієнтів не було Марія сідала відпочивати. Я вмощувався в жінки на колінах. Вона погладжувала мене за вушком і бесідувала зі мною мов зі справжньою людиною. Розповідала про себе, своє життя, про всі радості та неприємності.

З цих розмов я дізнався, що Марія одружена і має одного сина років двадцяти, котрий вже працює й мешкає в місті. За ним вона дуже скучає й хвилюється, хоч і розуміє що у хлопця своє життя та доля. На свою ж долю жінка нарікала з гіркотою і неодноразово. З її слів виходило, що Марія народилась в багатодітній сім’ї. І хоча дитинство та юність були непростим, а інколи й не обходилось без скрути, та жили вони дружно, в любові і повазі одне до одного.

В дев’ятнадцять вона вийшла заміж. Судженого звали Микола. Був він високим статним парубком. Не те щоб красунчик, але й не потвора. Звичайний сільський хлопець. Після весілля батьки Колі купили новоспеченим молодятам невеличку стару хатинку. Брати Марії допомогли їм зробити ремонт і облаштувати цей скромний дерев’яний будиночок. Ось так вони разом і замешкали.

Сімейне життя у молодої жінки не склалося. Як завше на перешкоді стали банальні життєві перешкоди. Скільки за своє котяче життя я цієї гидоти не побачив. П’яні рила які навіть недостойні порівняння з благородними котячими мордочками. Огидний перегар з писку. А найголовніше ніякого бажання брати себе в руки і хоч щось змінювати в своєму житті. Одним словом на мою котячу думку Микола був справжньою нікчемою.

Кажу це не просто так. На власні очі бачив його спиту п’яну пику. На власні вуха чув як він образливо лаяв свою дружину. Було неодноразове бажання вп’ятися своїми гострими кігтиками в це огидне набрякле обличчя, коли чолов’яга брутально матюкав Марію. Нізащо. Просто така була ну нього паскудна натура. Натура що не вміла й не хотіла пізнати справжньої душі своєї дружини, такої лагідної, доброї й дуже щирою та теплої.

Люди навдивовижу дивовижні й непрогнозовані істоти. Вони частенько не помічають і не зауважують те що нам котикам зрозуміло з першого погляду. От так і у нас вийшло. Поки Марія виборсувалася з багнюки проблем та негараздів власного сімейного життя я запримітив дещо цікаве. Вірніше буде сказати когось особливого й незвичного. І все це неабияк прикрасило незвичними подіями мого доволі нудного й передбачуваного зимового існування.

З чого почати? Ну так з того грудневого вечора коли у нас в барі з’явився Петро. З вигляду типовий остарбайтер. Такий собі одинокий заробітчанин що гарує ледь не півроку на чужині щоб потім прогуляти все зароблене вдома з шиком за тиждень-два. Скільки у мене було таких тимчасових друзів-шибеників? Та безліч. Закінчувалось все тим, що отямившись вони знову зникали в бездонних маревах чужини забувши про пухнастого Мурчика. Ось таке воно невдячне життя кота-приблуди.  

Той вечір минав у звичному ритмі. Кілька поважних ґаздів, що зайшли хильнути по чарчині горілки після важкого трудового дня та обговорити плани на майбутнє. Кілька молодіжних пар котрі заскочили випити гарячої кави та поворкувати на свої любовні теми. Ну і він, тихий задумливий чолов’яга, що неспішно смакував своїм пивом, ні з ким не спілкувався й міркував про щось своє.