Глава 13

Зошит відкрився сам. Сторінка була порожня — але тільки на перший погляд. Світло з ліхтаря відбилось від паперу, і літери почали з’являтись, мов з-під води:

«Я думав, що мене вигадали. Але я — не вигадка. Я пам’ятаю.»

Голос Тео — не у вухах, а всередині. Спокійний. Глибокий. І — знайомий, як щось давно втрачене.

— Що це значить? — прошепотала Наташа.

— Він був не персонажем, — відповіла Поліна. — Він був… кимось. До нас.

У зошиті з’являється новий абзац. Але цього разу — з іншого почерку. Чоловічого. Рівного. З датою:

17 червня. Я бачив її. Вона сміялась — і здавалось, ніби світ зупинився. Я знаю: мене не має бути. Але вона змусила мене з’явитися.

Це мій останній шанс написати щось справжнє. Якщо ти читаєш це — значить, ти не одна.

— Це він, — сказала Поліна. — Він теж писав. Колись. До нас.

— Тео… — зупинилась Марта. — Він був одним із перших. Але не витримав вибору. Залишився у зошиті. Між рядками. Як спогад. Як фрагмент. Як надія.

Наташа сіла на підлогу. Її серце билося швидше.

— Але ми його пам’ятаємо. Значить, він — знову справжній?

— Якщо збережете його в собі, — сказала Марта. — Він матиме тіло. Голос. Пам’ять. Знову.

У зошиті з’явилась ще одна фраза:

«Я йду. Але залишаю вам усе, що писав. Можливо, ви дасте цьому інше завершення.»

І сторінки — знову ожили. Написи, вірші, думки. Усе — слова Тео. Усе — його частинки.

— Ми не повинні це втратити, — сказала Наташа. — Бо це — більше, ніж історія. Це — він.

Поліна усміхнулась. І перша записала на новій сторінці:

«Тео, ми пам’ятаємо. І не дамо тобі зникнути вдруге.»

Далі буде...