Глава 12

Бібліотека була порожня. Занадто порожня. Навіть пил на полицях здався Наташі незвичним — як тиша після крику.

Поліна підійшла до стола пані Марти. Та сиділа, як завжди — спокійна, вишукана, з чашкою трав’яного чаю. Але цього разу — дивилася не на них. А у вікно.

— Ви знали, — тихо сказала Наташа.

Марта мовчала.

— Ви бачили, як зникає Фаїна. Ви… знали, що буде вибір.

— Не я, — нарешті промовила Марта. — Інша я. Я, якою я була. І якою ви можете стати.

Поліна застигла. У голосі пані Марти звучало щось... знайоме. Майже рідне.

— Подивіться сюди, — сказала вона і простягла стару, пожовклу фотографію.

На ній — три дівчини. Одна з хвилястим волоссям. Інша — з мушлею в руці. Третя — із заплющеними очима, ніби слухає вітер.

— Це… — прошепотіла Наташа. — Це ми?

— Це були ми, — підтвердила Марта. — І ми теж думали, що це просто гра. Що мурашки — це романтика. Що сни — це відлуння. Але це все — запрошення.

— Ви теж пішли за кимось? — спитала Поліна.

— Ні, — відповіла Марта. — Я залишилась. Я вибрала реальність, де можна жити… але без пам’яті. Лише цей рік — я знову почала згадувати.

Наташа відчула, як холод проходить по спині.

— Тобто ми — не перші?

— І не останні, — сказала Марта. — Але ви — єдині, хто пам’ятає й обирає одночасно.

Вона відкрила стару книгу. На першій сторінці — знайомий почерк.

«Я мусила йти першою. Але вони прийдуть. І, можливо, цього разу — ми збережемось усі.»

Підпис: Фаїна.

— А фото? — запитала Наташа. — Це справжнє?

Пані Марта усміхнулась. І показала свою руку. Татуювання — хвиля. Таке, як у тій з відображення.

— Пам’ять не стирається повністю. Вона завжди залишає знак, якщо вибір був справжнім.

Поліна нахилилась ближче. І вперше за довгий час — відчула, що не боїться.

— То що нам робити?

— Продовжити шлях. І не дозволити знову комусь зникнути. Якщо цього разу вас троє — значить, так задумано.

Далі буде…