Глава 11

Поліна прокинулась від того, що бачила себе… двічі.

Одна версія — у знайомій кімнаті, з книжкою в руках. Інша — стоїть посеред лісу, поруч з ліхтарем. І… Фаїна поряд. Усміхається. Мовчить. Але дивиться в очі.

Наташа переживає те саме. Дві себе: одна — у школі, де ніхто не пам’ятає літніх подій. Друга — у світі, де Тео існує, де зошит веде шлях, де правда болить, але вона — справжня.

— Вони розходяться, — прошепотала Наташа. — Реальності. І ми… на межі.

На сторінці з’являється дивна фраза:

«Ті, хто пам’ятає — ризикують. Ті, хто забуває — зникають. Обери.»

І далі — два варіанти, майже як у грі:

Залишити все. Повернутись до «нормального».

Іти за Фаїною. За знаками. За іншим шляхом.

Поліна дивиться на Наташу: — Якщо ми підемо — ми втратимо всіх інших. Станемо… кимось новим.

— А якщо не підемо? — каже Наташа. — Ми втратимо себе.

Голос Тео з’являється знову. Не на папері. Просто в думках.

«Я не маю тіла в жодній із реальностей. Я — там, де ви мене зберегли. Я — відлуння вашого вибору.»

— Тобто… він живе тільки тут, — прошепотала Наташа. — У цій версії. У цій правді.

кімнаті знову засвітилось дзеркало. Але в ньому — тільки одна версія кожної з них. Та, яка обрала не тікати.

— Час іти, — сказала Поліна. — Не назавжди. Але… назовсім для тієї нас.

Вони торкаються сторінки зошита. Світло — спалахує. Дзеркала — зникають. І разом із ними — спогади про реальність, у якій ніколи не було мурашок.

«Ми обрали дорогу зі слідами. Ми йдемо за нею. І пам’ятаємо все.»

Далі буде...