Глава 10

Ранок був надто тихим. Повідомлення залишались непрочитаними. Дзвінки — без відповіді.

— Може, просто спить? — припустила Поліна, але в голосі звучала тривога.

Наташа перевірила все: сторіс, повідомлення, дзвінки батькам — нічого. А потім… відкрила зошит. І сторінка змінилась.

«Я мусила йти першою.»

Рука Фаїни. Почерк — точний. Слова — чіткі. І нижче — невеличкий малюнок: східці, що ведуть угору. Але на них — лише одна фігура.

— Вона знала, — прошепотала Наташа. — Вона це… вибрала?

Поліна знайшла її щоденник бажань. І останній запис у ньому був зовсім інший:

«Бажаю бути корисною. Якщо треба — першою. Якщо треба — без слів.»

Її сни стали сильнішими. Але вона мовчала. Можливо, вже тоді знала, що наближається момент.

У її кімнаті — все на місці. Але ліжко акуратно застелене. На столі — мушля. Та сама, що вона колись тримала. Але зараз — вона розколота навпіл.

Наташа провела пальцем по її краю. І прошепотіла:

— Чому ти не сказала?.. Ми пішли б разом.

У відповідь — легкий порив вітру. І сторінки зошита перегорнулись самі. Порожні. Але остання — світилась. М’яко, ніби чекала:

«Не шукайте мене. Шукайте   причину. Вона — поруч.»

Без Фаїни — світ інакший. Сни не ті. Ліхтар — не світиться. І Наташа з Поліною розуміють: хтось має зробити наступний крок.

— Якщо вона пішла першою, — каже Поліна, — ми підемо наступними. Але не наосліп.

Наташа киває. У її очах — мурашки. Ті самі, як тоді. І це значить, що дорога — відкрита.

Далі буде...