Глава 9

День почався, як звичайний. Але світ навколо них уже не був тим самим. Вулиці здавались знайомими, але у віддзеркаленнях вітрин усе було... трохи не так.

Наташа зупинилась біля старої автобусної зупинки. Дзеркальна поверхня розбитого скла показала її. Але не зовсім.

— Це не я, — прошепотіла вона.

Її відображення усміхалося. Але з гіркотою. Очі були глибшими, втомленішими. На руці — браслет, якого вона ніколи не носила. І — татуювання. Хвиля.

— Що це означає?.. — сказала вголос. І тінь у дзеркалі шепнула у відповідь:

— Я — та, ким ти можеш стати, якщо підеш іншим шляхом.

Поліна не спала. У сні вона бачила дівчинку — себе — стоячу на краю. Високо. Навколо вода. Море шуміло, здіймаючись до неба.

— Стрибай, — говорив хтось позаду. — Інакше він зникне.

Вона прокинулась — але відчуття залишилось. А потім — знову те саме. Відображення у ванній — знову з тією сценою позаду. Море, обрій, страх. І шепіт:

— Обіцяла не мовчати. А тепер — мовчиш.

Фаїна першою зрозуміла: дзеркала — більше не просто речі. Вони стали порталами. До чогось. Можливо, до версій їх самих, які зробили інший вибір. Сказали не те. Замовчали більше. Пішли далі. Зупинились раніше.

І кожна з них почала відчувати це:

натиск емоцій, яких не проживала,

слова, які не вимовляла,

історії, які не стали її.

«Світ — це не тільки те, що ти ти бачиш. А й те, що ти не хочеш бачити.»

Цю фразу Наташа побачила написаною… на склі своєї кімнати. Зсередини. Але вона цього не писала.

Тео з’явився в дзеркалі не як він сам, а як хтось, хто ніколи не встиг стати ним. Його версія, де він не зустрів їх. Де його не оживили.

— Я був би тінню. Ви дали мені імена. Але хтось намагається це відібрати. Хтось хоче повернути все в тінь.

— Хто? — запитала Фаїна. — Ви. Якщо дозволите страху переважити.

Кожна стоїть перед власним відображенням. Але цього разу — не як глядач. Як викликана. Як та, хто мусить відповісти.

— Якщо ми злякаємось, — каже Наташа, — ми втратимо себе. І його. І все.

— А якщо не злякаємось? — запитує Поліна.

Фаїна усміхається. І кладе долоню на дзеркало. — Тоді ми лишимося справжніми.

Віддзеркалення розсіюється. І в кімнаті стає тихо. М’яко. Мурашки — знову біжать по шкірі. Але цього разу — вони не лякають. Вони — підтверджують:

«Ти йдеш правильно.»

Далі буде...