Глава 8

Фотографія, яка вчора висіла на дошці, раптом зникла. А потім — з’явилася знову. Але обличчя на ній були інші. Вони — трохи молодші. Волосся інакше. Вираз — менш впевнений.

Наташа перша помітила. У своїх записах вона знайшла сторінку, якої не пам’ятала. Її почерк — але слова чужі. Речення, які вона ніколи не писала:

«Ми ще не готові. Ми тільки вчимося бачити.»

Фаїна перегорнула свій щоденник — і побачила, як дата на одній зі сторінок змінилася прямо на очах. Від руки. Немов хтось переписував її спогади.

— Що відбувається? — запитала вона, дивлячись на Поліну. — Я не знаю… але я пам’ятаю інше. І це — не воно.

Вони відкрили зошит — той самий, який колись був порожнім, а тепер вів себе, як живий. Сторінки перегортались самі. Усі записи — не їхні. Не Тео. Наче пам’ять змінюється прямо на очах.

«Щось зламалося. Час пішов не туди. Виправ це. Інакше ми зникнемо.»

— Це вже не просто знаки, — прошепотіла Наташа. — Це хтось… намагається повернути все назад.

В дзеркалі Поліна бачить себе — як у перший день літа. Ту, що ще нічого не знала. І дзеркальна вона шепоче:

— Забудь усе. Ти була спокійнішою. Ти була безпечнішою.

Фаїна бачить себе без Тео. Без бажань. Без блиску в очах. І їй стає страшно.

Наташа бачить себе знову маленькою. Коли все було просто. Коли мама ще не поїхала. І хочеться повірити в цю картинку. Але вона відвертається.

— Це ілюзія. Минуле — не порятунок.

Я пам’ятав вас, поки ви писали. Тепер слова стираються. Пам’ять слабне. Не дайте мені згаснути. Не дайте собі забути.

Тео. Його голос — слабший, далекий, як відлуння з минулого.

Вони йдуть туди, де все почалося — під той самий ліхтар. Але там — нічого. Ліхтар не світиться. Сліди зникли. Навіть відчуття — стерте.

— Нам треба згадати, — каже Поліна. — Згадати все. По-справжньому. Не словами, не записками. А серцем.

І вони заплющують очі. Стають у коло. І мовчать. Але кожна згадує:

перший вірш

перше відчуття

мурашки

Тео

запах дощу

І тоді — щось змінюється. Зошит спалахує світлом. На першій сторінці — з’являється новий напис:

Час не підкоряється розуму.Але він слухає пам’ять.

Ліхтар знову світиться. Сни повертаються. І Тео знову з’являється — цього разу не уві сні. Він стоїть поруч. І шепоче:

— Дякую, що не дозволили мені зникнути.

Далі буде...