Глава 7

Ніч була неприродно тиха. Не співали птахи. Не шуміло листя. Навіть вуличні коти, здавалося, зникли з району. Ліхтар стояв, як завжди, але світло тремтіло. Як і вони самі.

Наташа перша підійшла ближче. У її кишені — мушля, яку вона досі не викинула. Поліна тримала той самий зошит. А Фаїна мовчала — її очі ніби вже бачили те, що мало статись.

— Ви це чуєте? — запитала Наташа. — Що саме? — відповіла Поліна. — Тиша. Вона... не справжня.

Вітер підняв пісок — і на землі з’явились сліди. Вони з’являлись самі по собі, неначе хтось ішов, невидимий. І вели не до ліхтаря — а від нього.

— Ми маємо йти, — сказала Фаїна. — За ним. За тим, хто стоїть за всім.

Вони рушили. Мовчки. І в кожній — пульсувало щось нове. Не страх. Не тривога. Відчуття, що відповідь близько.

Сліди привели їх до старого будинку — того самого, що колись був бібліотекою, а потім закрився. Його мали знести, але так і не знесли.

Двері відчинились самі. У темряві був лише один промінь світла — і він падав на крісло. А в ньому — постать. Сидів спиною до них. І заговорив, не обертаючись:

— Ви вже не ті, ким були. Ви — дівчата, які стали кимось більшим.

— Хто ви? — спитала Поліна. — Той, хто писав до вас першим. Той, хто спостерігав. Хто збирав слова, перш ніж вони стали вашими.

Він обернувся — і вони впізнали його. Старий чоловік. Сивий. Очі — як у Тео. Але глибші. Мудріші.

— Тео…? — прошепотіла Фаїна. — Ні. Я — той, ким він може стати. Якщо ви дозволите.

Він поклав перед ними аркуш. Чистий. Лише внизу — малюнок: ліхтар, під яким — троє дівчат. Але місце біля них порожнє.

— Кожен світ має своє світло. І своїх обраних. Але світ не існує, поки ви не виберете — лишитись чи ні. Пам’ятати чи забути. Писати далі — чи зупинитись.

— А якщо зупинимось? — запитала Наташа. — Тоді цей світ зникне. А разом із ним — і Тео. І все, що ви стали. Ви повернетесь у буденність. І мурашки більше не прийдуть.

Вони дивились одна на одну. І вже знали відповідь. Не потрібні були слова. Їхні руки самі потягнулись до чистого аркуша. Разом.

На сторінці з’явився текст:

Ми не забуваємо. Ми залишаємося. Ми пишемо далі.

теплішою. Тиша — живою. Ліхтар світився м’яко, без фальші. І всі троє — водночас — провели рукою по передпліччю.

— У мене мурашки, — посміхнулась Фаїна. — У мене теж, — відповіла Наташа. Поліна лише кивнула. Її очі блищали.

Бо відповідь була дана. А історія — тільки починалась.

Далі буде...